Запізнілі троянди від сина
Обернувся. Переді мною – знайомий, якого не бачив із десяток років.
– Привіт! Додому? – поцікавився я.
– Так…Так, – занадто весело затарабанив знайомий, наче боявся, що його слова потонуть у людському шумові.
Ми втиснулися до салону, відшукали свої місця – вони поруч. Автобус, пирхнувши димом, який засотався у відчинені вікна, покотився з платформи, вирулюючи на трасу. Пасажири розсілися, вгамувалися, а потім і повністю заспокоїлися.
Спочатку ми тихо говорили про те, про се – про погоду, футбол, нинішню політичну ситуацію. Потім знайомий промовив:
– У мене ж одна матуся лишилася. Все наче й у порядку – бізнес маю, гроші нормальні…
Замовк. Глянув у вікно. Тоді:
– Особисте життя, правда, якось не складається…Тричі одружувався і – невезуха…Є шестеро дітей від трьох жінок. Та всі вони не зі мною…Тепер я на Камчатці живу…
– Удома давно був? – перевів я на інше розмову.
– Давненько…Досить давненько…Років з вісім, здається. Все ніколиться. Кажу ж, бізнесом займаюся. Фірма чимала, сил та здоров’я багато в неї вклав, – на мить задумався, потім. – Заїду, думаю, неньку провідаю. Вона ж уже в літах, хвороби всілякі її дістають. Із рідні, окрім мене, нікого не лишилося. Я їй подарунків всіляких везу, ліків імпортних…І оцей букет квітів у Києві купив. Дуже боявся та й боюся, щоб не зів’яли… Правда, красиві?
Він бережливо переклав з руки на руку чималий букет червоно-сріблястих троянд.
– Вона їх дуже любить, – ледве не пустив скупої чоловічої сльози. – Та ти ж про це в своєму нарисі про неї писав. Про майстриню – вишивальницю. Пам’ятаєш? Вона мені вирізку з газети прислала – аж на Камчатку…
– Любила, – ненароком вирвалося в мене.
– Як любила? Чому любила? – здивовано глянув на мене.
– Минулого тижня в газеті некролог від сусідів надрукували, – відповів я, картаючи уже себе в душі за те, що краще б про це знайомий дізнався вже вдома.
– Як же так? Як же так? – обличчя його зблідло. – Не знайшли, знач, сусіди мене…Не знайшли. Я ж у Німеччині був, контракти вкладав. Оце і їду звідти… Заїхав до Києва, потім – до Сум…З однокурсниками зустрівся…Роками не бачилися. А тут – нагода…А сусіди, мабуть, не знайшли таки мене…
– Мабуть, що не знайшли, – погодився я.
Букет червоно-сріблястих троянд поволі випав із тремтячих рук знайомого і впав між сидіннями автобуса…
Більше цікавої інформації читайте на сайті ivanzhytnyk.com