Важкі колоски
– Счас, донечко, счас, – Варвара бігає по хатинці, заглядаючи то в піч, то під лавку, то під стіл.
– Счас, донечко, счас. Ну де ж вона, де?
Сльози котяться по її щоках і падають на почорнілу долівку.
-Я ж тобі на сьогодні перепічку… перепічку приберегла. Куди ж я її поділа?
– Мамочко…
На Ганнусі – самі кісточки, а замість шкіри – тоненька прозора плівочка.
«Наш народ, завдячуючи вождю і вчителю Йосипу Віссаріоновичу Сталіну, добивається величезних і грандіозних зрушень у побудові соціалізму…» – вривається крізь порохняве і перекошене віконечко до мазанки Голощуків із гучномовця, вивішеного неподалік на майдані. Варвара зупинилася посеред глинянки. «Що ж це таке? Які-такі зрушення?» – запеклося в голові. Та найтривожніше: «Де ж перепічка?..
Учора Варварі вдалося прихопити дещо з поля. Коли об’їждчик Саливон Скоромохов гайсонув на вгодованому жеребцеві до села, щоб похмелитися після вчорашнього перепою, Голощучка смикнула з десяток колосків і собі за пазуху. Правда, краєчком ока помітила, як в цієї ж миті на неї блимнув більками бригадир Шуковець. Вона вся похолола, кров шугонула в скроні, ноги підкосилися. І було від чого: на тому тижні за колоски не стало в селі Антона Гавриша. Його вислідив Скоромохов.
«Ну все, – злякалася Варвара. – Це кінець».
Знову взялася за серпа. «Ш – ш – ш», – падали на стерню стебла. Поколювало в спині, а Варвара ніяк не могла з переляку розігнутися і глянути на Шуковця.
«А мо’, він і не бачив? Мо’, і не помітив?».
День минув благополучно. Дибала Голощучка стомлена додому та й заспокоювала себе: «Ні, не бачив бригадир, то мені з перестраху так привиділося. Ні, не бачив…».
Зайшла до хати і прямо з порога:
– Ганнусенько, донечко, я зараз тобі перепічку спечу.
Швиденько вилущила зернятка, перед цим замкнувши двері не тільки хатні, а й сінешні. Розтерла їх макогоном, нахлюпала в миску з кухлика води, додала їстівної зелені й жменьку просяної полови, що позичила в заможнішої від себе бездітної сусідки Анюти Берегової. З – під припічка дістала малесенький шматочок зчорнілого сальця. Мазнула ним по сковорідці.
Із замішанки вийшло в неї дві перепічки.
«Це добре, дуже добре. Одну сьогодні Ганнуся з’їсть, другу – завтра», – пробилася, аж посвітлішало в хатинці, рятівна думка. Підсмажились перепічки, нічого вийшли – чорнуваті, правда, але ж з борошенцем.
Одну простягла Ганнусі. Підняла лівою рукою голівку донечки, щоб їй зручніше було, а правою з кухлика подавала воду, щоб запивати. Ганнуся їла жадібно, відкушуючи потрошку, й відразу ковтала, не пережовуючи, шматочки. Та так і заснула. Чи то підситилася, а чи безсилля з голоду зморило. А рано – вранці проснулася й так тихенько – тихесенько:
– Мамочко, їсточки…
У Варвари від хронічного голодування і в самої паморочилася голова й смоктало під ложечкою. Через це вона одразу навіть не змогла згадати, куди приткнула другу перепічку. Тому й стояла стовпом посеред мазанки, пригадуючи куди приткнула спечене.
– Ганнусенько, згадала! – нарешті зраділо крикнула.
Звечора, загорнувши перепічку у чистеньку ганчірочку, поклала її під ковдру на вбогому ліжечку, а сама лягла на лавці. Не дай Бог таке святе добро роздавити! Тремтячими руками витягла того коржа й поковиляла до доньки.
Раптово від сильного удару розверзлися двері й на порозі виросли Скоромохов, Шуковець та оперуповноважений із району Дарников. Варвара його зразу пізнала – він забирав Гавриша. Тьохнуло серце, вирвалося згорьоване: «Ой!»
– Оце вона, товаришу оперуповноважений, учора на полі хліб крала, – тицьнув пальцем Шуковець, глянувши прямісінько в очі Варварі, наче обпалив її вогнем.
– Я… я… – щось хотіла заперечити, але не могла. Слова від переляку застряли бозна де.
– Підете з нами, громадянко! – відрізав Дарников. – Усі ось так «якають», коли їх ловлять на розкраданні народного добра. Та ми цього недопустимо. Правильно, товариші, я кажу?
– Конешно, правильно, – підлестився Шуковець.
– У райвідділі розберемося, – Дарников запалив люльку й додав: – У мене всі зізнаються.
– Та як же, людоньки добрі, як же так, – заголосила Варвара. – В мене ж донечка на Божій дорозі…Пожовтіла з голоду.
– Нічого не трапиться з нею, – вів своєї Дарников. – А хліб красти не дозволимо. Збирайся по швидше, ніколиться нам.
– Та що ж це ви коїте, людоньки?! – кричала Варвара. Та її вже ніхто не слухав.
… Аж надвечір прибилася до села Варвара Голощук. Її в районі допитали, тицьнули папірець, щоб розписалася про невиїзд і попередили, аби чекала виклику.
Тільки переступила поріг, одразу кинулася до донечки. Серце шалено калатало. Її погляд упав на широко розкриті дитячі оченята, які захололи в німому відчаї…
Більше цікавої інформації читайте на сайті ivanzhytnyk.com