Чорні павуки
Вони стрибали, наче живенькі, об6ігаючи один одного, мов змагалися поміж собою.
– Ач, як цікаво! – Дениско теж весело застрибав по кімнаті, тягнучись до сонячних зайчиків.
Хоча б одного спіймати! Взяв стілець, забрався на нього. Але до стелі – ой-йо-й… Не дотягтися…
Така гра захопила Дениска, він навіть на якусь мить за¬був, що сам удома. Та враз сонечко заховалося за хмаринку, котра зависла майже над їхнім двором, і «зайчики» зникли.
– Ех, жаль…
Він зліз зі стільця. Йому стало нудно. Неначе одразу його всі друзі полишили. А «зайчики» й були його друзями, бо мати веліла ні з ким не знатися і ні з ким не водитися.
«Мама?.. Мама… Куди ж вона знову запропастилася? До дядька Федора, мабуть, подалася. Якщо туди – понапи¬наються і знову битимуть мене. Це точно. Як на тому тиж¬ні? Ледве вирвався з їхніх рук і шмигонув до берега. Цілу нічку у верболозі переховувався. Ой моторошно було!»
Знайшли його аж під ранок. Закутавшись у піджа¬чок, заснув він тривожним сном. Спочатку і не второпав, хто його так боляче стусає в плече. Ледве розплющив оченята – перед ним мамця.
– Ух, бандюга! – вилаялася вона. – Через тебе за всю ніч і не здрімнула. І що воно за непутяще росте!?
– Вріж ти йому, Машенько, лозинякою, – вставив своє «повчання» дядько Федір. – Така наука на всю жизнь запомниться…
Мамця кинулася ламати лозину, а він скочив на ноженя¬та й бігом додому. І все-таки встиг пройтися по його худеньким ребрам Федір своїм кулачищем. Та Дениско не впав, а тільки поточився, не закричав і не заплакав, а щодуху помчав до двору. Кілька днів, правда, боліла спинка. Та й дотепер біль там є.
Та зараз про це не хотілося згадувати, бо він уже про¬стив мамцю.
… Дениско аж очі примружив, пригадуючи, як мамка пригощала його гарячим борщем із пампушками та запашним й теплим молочком. А потім… Що з нею трапилося? Він своїм дитячим розумом ще не міг збагнути: чому мамця водиться з тим завжди п’яним і грубим дядьком Федором?
Йому вже хотілося їсти. Та, окрім теплої і несвіжої води, в домі більш немає нічого. А він її вже стільки випив, що бурчало в животику, але голод не проходив.
Дениско ще раз виглянув у віконце, знову побачив хма¬рину й зрозумів, що чекати на «зайчиків» доведеться ще довго. Лаштувалося на дощ.
Від самотності й смутку в нього погано на душі. Він пішов до передньої, де стояло відро з водою. Взяв кухоль, шкряб¬нув ним по дну. Відпив трішки – пити вже не хотілося, а от їсти… Підійшов до невеличкої шафи, пошарив там. Та нічого не знайшов, навіть невеличкого сухарика.
Сів до столу, заплющив оченята й уявив собі, що перед ним стоїть тарілка з гарячим пісним борщем, а он там далі, на сковорідці – підсмажена картопля, а поруч – його улюб¬лений блакитненький кухлик із молочком.
Та лише розплющив очі – перед ним скатертина. А на ній, окрім розмальованих чорних павуків, – нічого. Пусто. Ох і набридли Денисці оці страшні з довгими лапищами і величезними головами чорні павуки.
Він устав і попрямував до свого неприбраного ліжечка. Під поду¬шечку ховає невеличке люстеречко. Бо коли мамця поба¬чить його, то забере й поб’є. А він вірить, що у віконечко знову загляне сонечко, і вірні «друзяка – зайчата» знову за¬вітають до нього.
«Повирізаю ці страховиська й повикидаю їх із хати, – розмірковує . – Тоді мамця перестане пити і мене бити… Це від них у нас така біда. Доки мамця не принесла цю скатерти¬ну, у нас все було добре. Це вони винні. Во – ни! Ці чорні павучища!»
У серванті він знаходить, хоча й старенькі, але ще до¬сить гострі ножиці. Бере їх і йде до столу. Натягує за крайок скатертину і починає вирізати першого чорного павука…
Дениско так захопився ділом, що й не помітив, як відчи¬нилися двері й до хати зайшла мати, за нею – дядько Федір.
Йому вже й їсти перехотілося.
«Цих двох останніх виріжу, – бігають в голівці думки. – І все. Мамка прийде не п’яна, бо то її павуки заворожили…»
…- Ах ти, погань! – визвірилася мати – Ах ти, погань!..
Дениско від несподіванки здригнувся. Схопився на ноги. І ножиці випали з рук.
– Федю, дивись, що скоїв із твоїм подарком? – лепече мати п’яним язиком.
– То да-й йо-му… – бурмоче під ніс дядько Федір, – що-б до сьо-ми-х чи як-их там ві-ни-кі-в за-па-м’я-тав…
Мати поволі підступає до сина. Він не тікає, а куди втечеш? На дверях, наче гора, дядько Федір. Віконечка малесенькі – туди він не пролізе. Мати перечіпається, але все ж таки нахиляється й підіймає ножиці.
-Мамцю, не треба! – забивається в куток, прикриває руками голівку.
«С-в-в», – свистять ножиці в повітрі і б’ють по худеньких ручках Дениска. А потім ще і ще… Рученят він уже не відчуває. Їх наче хтось привалив чимось важким і пекучим. А через мить – вони вже не боліли, навіть не пекли. Відчуття у Дениска таке, ніби рученята відрізано…
Мати зупинилася тільки тоді, коли синок сповз по стіні на підлогу, втративши свідомість.
-Федю, води! – скомандувала.
– Счас.
Хлюпнула на сина з кухля, той застогнав, та оченят не розплющив. І тільки дві краплинки-сльозини з’явилися з – під вій і поколися по запалих жовтуватих щічках .
-Давай звідси мотати… Скажемо, в тебе п’яні спали, – оговталася Марія. – А то хана нам буде…У тюрязі сконаємо…
…Дениско розплющив свої голубі оченята. Через вікон¬це пробилося сонечко. І враз «зайчики», пригріваючи йому лице, застрибали по хатині.
«Друзятка ви мої»… – і застогнав. Наче гарячим залізом тепер пекло рученята. Він підніс їх до очей і завмер – вони чорніші від землі, з якої він викопував черв’яків для рибалки.
Перед очима – зле обличчя матері, дурнувата посмішка дядька Федора. Звівся на лікті, біль про¬низував усе тіло, і він ледь прошепотів:
– Нехай би ви пропали разом із мамцею та дядьком Федором – чорні павуки…
Запаморочилася голова, і він полетів у безодню…
***
…Першим, кого Дениско побачив, прийшовши до тями, був сонячний зайчик. Він снував туди-сюди по білій стелі, а потім примостився на забинтовану руку хлопчика, немов промовляючи: «Я тут, з тобою!». Слабка усмішка з’явилася па обличчі хлоп’яти.
Перевівши погляд, Дениско побачив біля себе у білому халаті тітку Олю – рідну сестру покійного тата. Гарячі сльози покотилися по його змарнілому личку.
Тітка, нахилившись над ним, теж плакала і усе заспокоювала: «Виздоровлюй швидше, синочку, я заберу тебе до себе, у Полтаву… назавжди…».
– Тітонько, мені було так страшно! Снилися великі чорні павуки…
– То був тільки сон, дитинко…
– Чому ж тоді так дуже в мене болять рученятка? – схлипнув хлопчина.
…Сонячний зайчик усівся на мокру щічку Дениска й осу¬шив її своїм осіннім ще доволі лагідним теплом.
– Ач, як цікаво! – Дениско теж весело застрибав по кімнаті, тягнучись до сонячних зайчиків.
Хоча б одного спіймати! Взяв стілець, забрався на нього. Але до стелі – ой-йо-й… Не дотягтися…
Така гра захопила Дениска, він навіть на якусь мить за¬був, що сам удома. Та враз сонечко заховалося за хмаринку, котра зависла майже над їхнім двором, і «зайчики» зникли.
– Ех, жаль…
Він зліз зі стільця. Йому стало нудно. Неначе одразу його всі друзі полишили. А «зайчики» й були його друзями, бо мати веліла ні з ким не знатися і ні з ким не водитися.
«Мама?.. Мама… Куди ж вона знову запропастилася? До дядька Федора, мабуть, подалася. Якщо туди – понапи¬наються і знову битимуть мене. Це точно. Як на тому тиж¬ні? Ледве вирвався з їхніх рук і шмигонув до берега. Цілу нічку у верболозі переховувався. Ой моторошно було!»
Знайшли його аж під ранок. Закутавшись у піджа¬чок, заснув він тривожним сном. Спочатку і не второпав, хто його так боляче стусає в плече. Ледве розплющив оченята – перед ним мамця.
– Ух, бандюга! – вилаялася вона. – Через тебе за всю ніч і не здрімнула. І що воно за непутяще росте!?
– Вріж ти йому, Машенько, лозинякою, – вставив своє «повчання» дядько Федір. – Така наука на всю жизнь запомниться…
Мамця кинулася ламати лозину, а він скочив на ноженя¬та й бігом додому. І все-таки встиг пройтися по його худеньким ребрам Федір своїм кулачищем. Та Дениско не впав, а тільки поточився, не закричав і не заплакав, а щодуху помчав до двору. Кілька днів, правда, боліла спинка. Та й дотепер біль там є.
Та зараз про це не хотілося згадувати, бо він уже про¬стив мамцю.
… Дениско аж очі примружив, пригадуючи, як мамка пригощала його гарячим борщем із пампушками та запашним й теплим молочком. А потім… Що з нею трапилося? Він своїм дитячим розумом ще не міг збагнути: чому мамця водиться з тим завжди п’яним і грубим дядьком Федором?
Йому вже хотілося їсти. Та, окрім теплої і несвіжої води, в домі більш немає нічого. А він її вже стільки випив, що бурчало в животику, але голод не проходив.
Дениско ще раз виглянув у віконце, знову побачив хма¬рину й зрозумів, що чекати на «зайчиків» доведеться ще довго. Лаштувалося на дощ.
Від самотності й смутку в нього погано на душі. Він пішов до передньої, де стояло відро з водою. Взяв кухоль, шкряб¬нув ним по дну. Відпив трішки – пити вже не хотілося, а от їсти… Підійшов до невеличкої шафи, пошарив там. Та нічого не знайшов, навіть невеличкого сухарика.
Сів до столу, заплющив оченята й уявив собі, що перед ним стоїть тарілка з гарячим пісним борщем, а он там далі, на сковорідці – підсмажена картопля, а поруч – його улюб¬лений блакитненький кухлик із молочком.
Та лише розплющив очі – перед ним скатертина. А на ній, окрім розмальованих чорних павуків, – нічого. Пусто. Ох і набридли Денисці оці страшні з довгими лапищами і величезними головами чорні павуки.
Він устав і попрямував до свого неприбраного ліжечка. Під поду¬шечку ховає невеличке люстеречко. Бо коли мамця поба¬чить його, то забере й поб’є. А він вірить, що у віконечко знову загляне сонечко, і вірні «друзяка – зайчата» знову за¬вітають до нього.
«Повирізаю ці страховиська й повикидаю їх із хати, – розмірковує . – Тоді мамця перестане пити і мене бити… Це від них у нас така біда. Доки мамця не принесла цю скатерти¬ну, у нас все було добре. Це вони винні. Во – ни! Ці чорні павучища!»
У серванті він знаходить, хоча й старенькі, але ще до¬сить гострі ножиці. Бере їх і йде до столу. Натягує за крайок скатертину і починає вирізати першого чорного павука…
Дениско так захопився ділом, що й не помітив, як відчи¬нилися двері й до хати зайшла мати, за нею – дядько Федір.
Йому вже й їсти перехотілося.
«Цих двох останніх виріжу, – бігають в голівці думки. – І все. Мамка прийде не п’яна, бо то її павуки заворожили…»
…- Ах ти, погань! – визвірилася мати – Ах ти, погань!..
Дениско від несподіванки здригнувся. Схопився на ноги. І ножиці випали з рук.
– Федю, дивись, що скоїв із твоїм подарком? – лепече мати п’яним язиком.
– То да-й йо-му… – бурмоче під ніс дядько Федір, – що-б до сьо-ми-х чи як-их там ві-ни-кі-в за-па-м’я-тав…
Мати поволі підступає до сина. Він не тікає, а куди втечеш? На дверях, наче гора, дядько Федір. Віконечка малесенькі – туди він не пролізе. Мати перечіпається, але все ж таки нахиляється й підіймає ножиці.
-Мамцю, не треба! – забивається в куток, прикриває руками голівку.
«С-в-в», – свистять ножиці в повітрі і б’ють по худеньких ручках Дениска. А потім ще і ще… Рученят він уже не відчуває. Їх наче хтось привалив чимось важким і пекучим. А через мить – вони вже не боліли, навіть не пекли. Відчуття у Дениска таке, ніби рученята відрізано…
Мати зупинилася тільки тоді, коли синок сповз по стіні на підлогу, втративши свідомість.
-Федю, води! – скомандувала.
– Счас.
Хлюпнула на сина з кухля, той застогнав, та оченят не розплющив. І тільки дві краплинки-сльозини з’явилися з – під вій і поколися по запалих жовтуватих щічках .
-Давай звідси мотати… Скажемо, в тебе п’яні спали, – оговталася Марія. – А то хана нам буде…У тюрязі сконаємо…
…Дениско розплющив свої голубі оченята. Через вікон¬це пробилося сонечко. І враз «зайчики», пригріваючи йому лице, застрибали по хатині.
«Друзятка ви мої»… – і застогнав. Наче гарячим залізом тепер пекло рученята. Він підніс їх до очей і завмер – вони чорніші від землі, з якої він викопував черв’яків для рибалки.
Перед очима – зле обличчя матері, дурнувата посмішка дядька Федора. Звівся на лікті, біль про¬низував усе тіло, і він ледь прошепотів:
– Нехай би ви пропали разом із мамцею та дядьком Федором – чорні павуки…
Запаморочилася голова, і він полетів у безодню…
***
…Першим, кого Дениско побачив, прийшовши до тями, був сонячний зайчик. Він снував туди-сюди по білій стелі, а потім примостився на забинтовану руку хлопчика, немов промовляючи: «Я тут, з тобою!». Слабка усмішка з’явилася па обличчі хлоп’яти.
Перевівши погляд, Дениско побачив біля себе у білому халаті тітку Олю – рідну сестру покійного тата. Гарячі сльози покотилися по його змарнілому личку.
Тітка, нахилившись над ним, теж плакала і усе заспокоювала: «Виздоровлюй швидше, синочку, я заберу тебе до себе, у Полтаву… назавжди…».
– Тітонько, мені було так страшно! Снилися великі чорні павуки…
– То був тільки сон, дитинко…
– Чому ж тоді так дуже в мене болять рученятка? – схлипнув хлопчина.
…Сонячний зайчик усівся на мокру щічку Дениска й осу¬шив її своїм осіннім ще доволі лагідним теплом.
PS: Дениска виріс і став успішним бізнесменом. Щороку на Великдень приходить на цвинтар – на могилу матері кладе великий букет жовтих тюльпанів…
Цікаві матеріали читайте на сайті ivanzhytnyk.com