Генка і Гнідий

Генка підставив обличчя сонцю і почав дрімати. Віз поволі котився, поскрипуючи колесами. – Стій! – перервало його дрімоту. Хлопчина розплющив очі, та з воза не піднявся. Глянув з-під лоба: два поліцаї стоять поруч, третій – тримав за повід Гнідого. – Ти що, читати не вмієш? – очима кольнув Генку довготелесий поліцай.- Написано ж он на табличці: туди їхати зась. Заборонено, значить. Генка впізнав його. Панас Панахиденко. Він до війни працював сторожем на фермі у їхній артілі. Двох інших ніколи не зустрічав раніше. Панас по-хазяйськи оглянув воза, чомусь прицмокнув. Потім підійшов до Генки і …штирх гострою палицею в плече – не хлопець наче перед ним, а бур’ян. – Куди прешся? – Я? – нарешті знайшовся Генка, морщачись від болю. – Уже ж не я! – гикнув поліцай. – До баби Раї, на хутір. – Шо за баба Райка, га? – Ну, моя, рідна, – хлопець зліз із воза. – Баба Райка. Реп’ятиха, кажуть на неї. – А-га-га! – протяг рудий, що стояв поруч довготелесого. – Це та, що вчора нас самогоном частувала. Самогон міцнющий, ще, мабуть, із совєтії припасений… Нутро ледь не випік, падлюга… Так той, баби вже немає. Царство їй і упокоєніє душі, – хмикнув і скривився. Потім весело перехрестився і залився не то сміхом, не то дурнувато – п’януватим смішком крізь сльози. – Як немає? – стривожився онук. – Я ж у неї вчора зранку був, по хазяйству допомагав. – Хі-хі-хі! – сміявся рудий, витираючи засмальцьованим рукавом сльози з чероних від перепою, очей. Забасив і той, що тримав за повід Гнідого: – То ж зранку ти її допомагав. А увечері за її допомогу партизанам, – з насолодою промовив саме ці слова , – ми її підвісили…За горло підвісили. Ха-ха-ха! Тіліпалася, мов онуча. Ха-ха-ха-ха! А того партизанця – засранця пораненого, якого вона переховувала, он до комендатури премо…А-а, його там тоже підвісять. Правда, за я…А нам за нього медалі дадуть. Аякже! Герої ж ми… – Ох і сміху буде! – буркнув довготелесий. – Висітиме вниз головою… «Сволота ви, а не герої!», – хотів було відчеканити хлопець, але передумав – не треба передчасно на неприємності нариватися, їх зараз і так вистачає. Генка озирнувся. Неподалік стояла підвода, на сіні якої лежав чоловік. «Дядько Василь», – ледве не вирвалося в нього. – Чого до баби, чи пак, до небіжниці прешся? – стиснув пальцями-обценьками Генчине плече рудий. – Ти часом не партизан? – Та який я партизан!? То ж моя рідна бабця, – зрадлива сльозина скотилаця лицем підлітка. – А тепер її вже немає в живих. Через вас… – Ну ти, легше! – дав запотиличника Панас. – А то, щоб і ти не відшвартувався слідом за нею. Поняв? – Та я, – зашморгав носом Генка. – Я ж малий ще партизанить… – Який ти малий! – пробасив знову той, що стояв попереду Гнідого. – До дівок під спідниці заглядаєш?.. Лазутчик партизанський! – Та нє, – швидко хлопець у відповідь. – Я не по тих дєлах, – переступив з ноги на ногу. – Я бабці вожу…Возив…Он там під соломою…бутиль… – То ти такого кріпущого пійла їй привозиш? – блимнув Панас. – Ніфіга собі, комбінатор спиртовий…Ну, грець з тобою…Де він? – Он там, у задку воза лежить…У ряднині замотаний… Рудий першим кинувся до воза, перечепився і ледве не впав. Та дивом утримався на ногах, а руки тремтіли від постійних перепивань. А вчора – взагалі набрався, ледве капець з капутом не настав… – Шо ти так довго колупаєшся? – не терпілося Панахиденку. – Збрехав, гадьониш!? – Та нє -є – є. Самогон. Бутиль повний. Клас! – рудий від задоволення аж долоні потер. – Здоров’я край підрихтувати, – хильнув прямо з горла бутиля. – Ух, нормальок!… – Маму мою, царство їй небесне, також пом’яніть – на тому тижні померла…Ваші скажені визволителі її прикладом по голові, по голові!… – Ну, ти, щеня, полегше нащот визволителів! – знову Панас, правда, цього разу без підзапотиличника обійшовся. – Стукнули, дурепу, знач було за що… – Ага, за що було? – Батько в совєтській армії? В совєтській. І старший брательник тамечки ж… – Ну, там же всі нормальні чоловіки, – знову шморгнув носом Генка. – Знач, ми не нормальні? – знову басить той поліцай, що тримає Гнідого. – Та ні, я не про вас…Ви – нормальні, тільки ж важко вам після вчорашньої гулянки, – Генка вдає, що виправдовується. – То ж, пом’яніть мою маму, а тепер і бабусю…Мені самогон ні до чого… – Ага ж, якби й був до чого, – уже прямо сьорбає з бутиля рудий, крекче, і витирає долонею свої губи-міхи. – Кріпущий – нема сили… – Забирайте його, – не терпиться Генці, – а я поїду собі… – Повертай назад голоблі. Нічого тобі там, на хуторі, робити… – Я ж бабусю поховаю… – Ти диви! – реготнув, все ще прицмокуючи губами, рудий. – Не пацан, а бляха, похоронна служба… – Вона ж моя бабуся, – нагадує Генка, а сльози от-от капнуть з очей. – Добре, паняй, – махнув рукою Панас. – А ти, Симоне, тягни сюди бутиль…А то вже й мене починає «ковбасити», – розпорядився Панахиденко. – Правда, коня ми заберемо, – і уточнив, – конфіскуємо. Він тобі не потрібний. Нікуди вже тобі на ньому їздити… Генка не опирався, бо розумів, що Гнідого їм не втримати, бо він гоноровий, і чужих до себе не підпустить. …Хлопець заляскотів босими ногами битим шляхом. – Ти куди подався, тобі ж в інший бік! Тобі ж на хутір! – не відразу зрозумівши замисли хлопця, викрикнув Панас. Та й спершу було не до цього, дзумлив самогон з бутиля. А напарники, добряче пригостившись, підправивши здоров’я після вчорашнього перепою, вже палили цигарки, весело перемовляючись поміж собою. Генка на ці слова не відреагував, бо зовсім поруч стояла підвода, на ній – закривавлений дядько Василь. Ще вчора вранці він з ним розмовляв, про останні сільські новини розповідав, побивався за матір’ю, клянучи, на чому світ стоїть, німців, які вбили її, а його ледве не скалічили. А дядько йому розказував досить цікаві билиці-небелиці із свого життя. Генка знав, дядько Василь – не партизан, він – офіцер. Командир. Майор радянської армії. Відступаючи, бійці залишили його в бабусі Раї на хуторі, бо в нього – не тіло, а суцільна рана. Бабуся його травами вилікувала, поставила на ноги. Дядько Василь вже збирався йти до партизанів. А тут…Хто ж його видав? Хлопець і сам не усвідомив, як все вийшло: швидкий рух набік – і він на возі. – Ньо!Ньо! – щосили крикнув на чужого коня. – Ньо, дорогенький! .. І той послухався, рвонув із міця і відразу ж перейшов на галоп. Генка тепер уже нічого не боявся – десь позаду залишився страх перед поліцаями, перед їхніми знущаннями. В душі зринала помста – за маму, бабусю, за ось цього дядька Василя, який лежав і тільки стогнав. Бо лице його нагадувало кров’яну суміш, яка утворюється під час готування кров’яної ковбаси. Саме це порівняння чомусь спливло перед Генкою, коли він глянув на фронтовика. І ще одна думка не давала спокою: «Втекти!» Дядько ледве дихав. Та нараз він напіврозплющив ліве око ( праве повністю запливло й не розплющувалося) , мовив: « Це ти, Гено?» -Я дядьку… -Вони бабусю Раю …повісили… -Знаю уже… Тепер уже сльози покотилися струмочком і впали на обличчя зраненого. – Ти плачеш?Не плач… – Та воно само якось…Хто ж видав? – ледве вичавив із себе Генка. Втрачаючи свідомість, майор тихо-тихо прошепотів: – Сусід…Макар…Сволота… Генка позад себе вже чув стукіт копит Гнідого. Він би його розпізнав із тисячі,а, може, і з мільйона. Бо разом вони – більше п’яти років… «Гнідий нас догонить…Це факт незаперечний…» Уже кілька десятків метрів розділяли підводи. «Доганяють», – плететься в голові сумна думка. Поліцаї не стріляли. «Живими братимуть…» Генка, хоча вже й тремтів – не то від переживань, не то від швидкої їзди, зібрав останні сили й обернувся. Майже поруч уже дихав Гнідий. Ще мить і він розчавить і його, і дядька Василя, і підводу їхню в цілому. – Гнідий!…Гнідий!.. – розпачливо кричить Генка. – Стій! Ну, стій же бо!… Кінь нашорошив вуха (пізнав голос хлопця), поволі став переходити на рись. Панахиденко щосили лупцював його батогом : « Ух, ти …ледащо!» Прикладами щосили гамселили його по боках інші поліцаї. Вони ще сподівалися, що от-от цей зухвалий хлопчисько і поранений партизан (вони в цьому були переконані, що він дійсно партизан), через якусь мить будуть у їхніх руках. Та раптово Гнідий рве убік. Тріск. Крики. П’яна лайка. Потім – постріл. Єдиний. Гнідий упав не відразу. Рвонув іще вперед, давлячи поліцаїв возом. Заіржав на весь голос. Глянув своїми, які вже тускніли, очима в …очі Генки. Дрижаки вдарили від цього погляду хлопця. Гнідий поволі опускався на теплу літню землю А поруч валялися знівечені тіла поліцаїв. Підвода зупинилася на обочині неподалік від місця трагедії. Хлопець заплющив очі. Не міг поворухнутися. І раптом заплакав, сильно схлипуючи. Сльозини падали на розірвану сорочку дядька Василя, на його закривавлені груди… І Генка від безсилля прошепотів: «Гнідий…Гнідко ти мій…»