Євген Положій, головний редактор газети “Панорама”

Доброго дня. Починаємо наше спілкування. Очевидно, ви маєте на увазі напад, який був скоєний на мене в квітні 2014 року? Якщо так, то зараз можу зазначити лише одне – суд триває. Я опізнав чотирьох людей – двох, які слідкували за мною, і двох, які безпосередньо скоїли напад і нанесли травми. Натомість на лаві підсудних – поки що один. Чому і за чиєї вини так сталося, я обов'язково повідомлю, як тільки суд прийме рішення.

В 2017 р. я освоював нову для себе професію – сценариста. Читав підручники, закінчив курси сценарної майстерності в Києві. В червні мій сценарій документального фільму «Родинна справа» виграв пітчінг (конкурс) Держкіно і отримав фінансування на виробництво. Режисером фільму буде чудовий профі - Валерій Балаян. Незважаючи на те, що фінансування надійде навесні 2018 р., ми влітку і восени минулого року вже відзняли кілька епізодів. Роботу продовжимо вже в квітні-травні 2018-го. Сподіваюся, до кінця року фільм буде готовий. Також я працюю над сценарієм великого художнього фільму (за мотивами роману «Іловайськ»), і за тиждень-другий маю нарешті здати його продюсерам. Якщо все буде гаразд, то цей проект піде на квітневий пітчинг Держкіно, а там, сподіваюсь, також переможе. Якщо так станеться, то в 2019 р. фільм вийде на великі екрани. Зустрінемося в кінотеатрі)) Тож, відповідаючи на ваше запитання про нові книжки, скажу, що, на жаль, 2017 рік як письменник (якщо не рахувати численних зустрічей із читачами) я «прогуляв». Можливо, якщо домовлюся з видавництвом, у травні з»явиться збірка моїх оповідань, як нових, так і тих, що входили в різні антології. Хочу зібрати їх до купи.

Керівництво Сумської дирекції «Укрпошти» жаліється на те, що кіоски нерентабільні, тому, мовляв, вони їх і закрили. Що там тепер буде, невідомо. Наразі, «круті топ-менеджери» «Укрпошти» могли б за два місяці до закриття кіосків оголосити тендер на оренду, можливо, хтось би і зголосився там торгувати. Але, видно, воно їм так треба. Ми подали розлогий інформаційний запит до «Укрпошти», і як тільки надійде відповідь, обовя'зково її надрукуємо.

Ті покоління, що читають нашу газету вже майже 25 років, навряд чи варто перенавчати. Ніколи люди, які говорили і читали переважно російською, не будуть із таким же задоволенням читати і говорити українською. Їм вже занадто багато років, щоб щось міняти в своєму житті. Але я добре знаю наших читачів – вони справжні українці, справжні люди, і зробили багато корисних справ для міста і країни. І навряд чи хтось може дорікнути «Панорамі» та її читачам у відсутністі патріотизму, правда? Я за те, щоб у дитячих садочках, школах, інших навчальних закладах говорили і навчали тільки українською. Говорили українською в родинах молоді батьки, які вже навчалися в українських школах. Це з часом дасть стовідсотковий результат. Мої діти, як і мої покійні бабуся і дідусі, говорять українською – і це те, що я реально можу зробити, щоб відновити мовний зв'язок поколінь. Я пишу книжки українською, вірші. Моя рідна мова – українська, але з чотирьої років я жив в російськомовному оточенні (не рахуючи літніх місяців у селі Терни), навчався в російськомовній школі і навіть у спецкласі російсьої мови та літератури, закінчив філологічний факультет тієї ж мови та літератури. Цікаво, що оповідання і вірші в школі я інтуітивно починав писати українською, та згодом перейшов на російську. Але прийшов час, і в 1999 р. я вирішив написати роман українською («Обрати янгола», у другому виданні - «Потяг»), бо так відчував той текст і тему. Потім почав поступово переходити на українську в побуті, а потім ми з дружиною прийняли рішення, що наша родина спілкуватиметься тільки українською. І зараз просто неймовірно тішуся, коли чую, як мої малі говорять мовою мого дитинства, своєю рідною мовою. Напевне, україномовним людям це важко зрозуміти. Досить часто доводилося зустрічати, в тому числі, й у письменницькому середовищі, зверхнє ставлення «корінних» українців до тих, кого вони називають «східняками». Але я скажу одне – бути пихатим через сам факт україномовонародженності нічим не краще за «руцькіймір». Та ж сама зверхність і переконаність у неповноцінності всіх інших людей. І такі питання, як те, на яке я зараз відповідаю – з тієї ж серії, бо воно автоматично орієнтує на те, що той, хто запитує – просто офігенний патріот України, ну, а головред російськомовної газети – латентний ворог. Так давайте оголосимо 50% населення України, що говорить російському, ворогами, і з цього почнемо відбудовувати економіку, «зшивати» країну, шукати порозуміння, говорити про єдність і соборність. Вийде щось з цього позитивне? Сумніваюся.

Я скажу, що це дуже цікава ідея. Дякую. Треба подумати.

Мої всі троє ходять в НВК 41, так все чітко і прозоро. Якщо маєте інформацію про порушення, повідомьте, будь ласка, нам в редакцію. Але я однак перекажу журналістам, щоб перевірили.

Очікую загострення на сході. Дострокових парламентських виборів. Падіння рівня життя пересічних громадян. Купу політичних і корупційних скандалів. Але сподіваюся, що ця гірка чаша нас омине.

Справа, як завжди, в грошах. Хіба би ми не хотіли випускати класну ТВ-програму з усим отим, що ви згадали? Звісно, що хотіли б. Але питання в тому, що така груба газета буде і коштувати дорожче, тож чи купуватимуть її люди? Важко вгадати. Тому ми спробуємо додати сторінок у березні в основну книжку, подивитися, чим то все закінчиться. Як не піде, то повернемося до нинішнього варіанту, а якщо піде нормально, значить, будуть і рецепти, і все таке інше))

Дивіться відповідь на запитання №2.

Так одразу і не скажеш. Але якщо брати своє повсякденне життя, то найбільший вплив в минулому році на мене мала моя родина. Щоб вони не робили – то все на мене дуже впливало, і я був і залишаюсь залежним від них. Чим і щасливий :)))

І тобі, друже, привіт!

Зі стриманним оптимізмом дивлюся на 2018 рік. Насправді, за великим рахунком, в листопаді 2017 р. я повернувся працювати в газету по-справжньому вперше після листопада 2013 р., коли поїхав на Майдан. А потім багато чого сталося: побиття, лікарня, реабілітація, робота над романами «Іловайськ» та «5 Днів, 5 Секунд», численні поїздки по країні в пошуках героїв війни, робота над двома сценаріями, численні зустрічі з читачами (80 міст, здається, близько 300 зустрічей, не рахуючи інтерв'ю), народження Устима і всі клопоти, повязані з цим неймовірним, третім у нас з Анею за останні сім років, хлопчиком. І весь цей час редакція працювала автономно, практично без головного редактора. Ні, звісно, я наскакував інколи, щось там намагався робити, але то було вкрай несистемно. І я вдячний редакції за те, що вона витримала такий графік. Але тепер я знова тут, принаймні, на найближчі два роки маю план сумлінно працювати в «Панорамі». Тому так, все плануємо: і розслідування, і все інше цікаве і корисне. Але за однієї умови – якщо знайдуться журналісти, які хочуть і вміють це робити.

Незалежність – відчуття оманливе. Для видавця газети це мистецтво співпраці з усіма, незалежачі не від кого.

Я сподіваюся на їхні щасливі долі, які вони оберуть собі самі. Професію журналіста я сам не люблю, але поважаю. Не люблю за бруд, в якому доводиться копирсатися, поважаю за користь, що вона приносить суспільству. Особисто я головним редактором і журналістом став у 1993 р. цілком випадково. Тож сподіватимусь, що доля буде більш прихильна до моїх хлопчиків :))

Статті зявляються рідко по банальній причині – на такі матеріали, на жаль, не завжди вистачає місця. Будемо намагатися більше залучити реклами, щоб були кошти збільшити обсяг газети. Як тільки це станеться, повернемо історичну тематику (і не тільки!) на наші шпальти. Наші солдати воюють за вільну Україну. Інша річ, хто цими перемогами скористався краще. На жаль, картинка не досить весела. Тут не погоджуся. Якраз влада навчилася багато чому, в тому числі, в основній своїй масі змогла зберегти свою непривабливу антисутність. Так що вони – гарні учні. Тому й нагорі.