“Ці дощі…”

А дощі зачастили й тужавіють в серці моїм.
А відсутність твоя, наче шепіт в степу, ніби гомін.
І в порожній квартирі здригнулися штори, бо грім
навісніло жбурляє небесне каміння з розгону.

Полотно дощове – ця моя неземна вертикаль… 
Я вимірюю нею свій сум, що так схожий на космос.
Я вслухаюся в звуки прозорі й крихкі, мов кришталь.
В нетривкому падінні уявному чую твій голос!

І дерева, зіщулені в строгості ліній дощу,
фотосинтез продовжать – і видихнуть, видихнуть кисень.
І не звично мені, що цей ливень раптово ущух.
Не ущухла жура, що на віях по-зрадницьки висне.

червень 2015