Собори душ

Коли мені було років 25 і я вперше почув слово “Соборність”, воно у мене ще не асоціювалося з Актом Злуки 22 січня 1919 року. Натомість в уяві виринали: то емблема Тризуба з хрестом у людських долонях – побачена десь на мітингу, то враження, навіяні романом Олеся Гончара…
А тепер думаю, що значення Соборності далеко глибше за територіально-державне поєднання. Адже душі наші не менше пошматовані і розділені, ніж колишні географічні трофеї сконалих імперій. Цілі покоління без історії, без мови, без Віри, без… Покоління безбатченків…
Одна моя учениця прибула з батьками  в Україну з далекої Якутії, і, звісно, не знала жодного українського слова. Це було на початку 7-го класу.
А з Нового Року, практично на День Соборності раптом заговорила українською. Повільно, але чисто, добірно… Думаю, що згодом це завдавало їй немало прикрощів, адже вона вирізнялася і серед “балакаючих” ровесників і, вже перебуваючи на державній (!) службі, серед непохитної маси фанатів “вєлікого і могучєво”. Та гени, а ще “собори душ” беруть своє… Як не в старшого покоління, то в світогляді молодої генерації.
“Я будую в собі українку…” — сказала якось при зустрічі та дівчина.
А ми будуємо?