Зранене поле
Дід Грицько стояв посеред поля, широко розставивши ноги. Хоча його постать вже дещо й згорблена, та було видно: дід міцний ще. Поруч хлопчина, правнук його — Тарасик.
Притискувався до його руки. А той дивився кудись удалечінь.
Притискувався до його руки. А той дивився кудись удалечінь.
— Дідунь, що ви там побачили? — хлопчина й собі зирить у далеч та нічого поперед себе не бачить. Глянув у очі старого Грицька, там окрім відблиску сірих хмар, — нічого.
— Поле, Тарасику, зранене поле, — відповідає старий. — А он бачиш, аж ген-ген на узбіччі шляху ростуть три верби. Бачиш?
Тарас крутить увсебіч голівкою, доки очима й не намацує дерева.
— Так, дідуню, я їх бачу…
Тарас крутить увсебіч голівкою, доки очима й не намацує дерева.
— Так, дідуню, я їх бачу…
— Ото там бій був…Фашисти насідали, а ми село захищали, в якому я народився, в якому й виріс…
— Наше село? — запитує правнук.
— Ага наше…наше, — відповідає старий Грицько. — В якому ми з тобою зараз і живемо,- гладить малого по голівці. — Фріци насідали, ми оборонялися. Потім ми наступали, німці відстрілювалися…Ось так аж три дні та ночі…
Старий на мить замовк. Витяг кисет, звідти тютюн (усі роки тільки й палить самосад).
Набив люльку, запалив. Ковтнув диму, кашлянув, тоді сказав:
— Ти щоб не палив…Дурна це звичка, Тарасику…А я вже не можу, увесь свій вік палю, щоб йому грець…
Тарас не сильно й пройнявся цими словами, бо він ще доволі малий, і тютюн йому ні до чого. Його зараз інше хвилювало:
— То ви, дідуню, в тому бою німців перемогли, чи ні?
— Перемогли, — хитнув головою дід. — І село взяли, а їх далі погнали…Ти ж у школі учиш, що прапор перемоги в Берліні підняли ми…
— І ви там були?
— Був. Правда, не я прапор той піднімав, але в Берліні тоді я теж воював, — і звернув мову на інше. — А ось тутечки, поруч, де ми стоїмо мого найкращого фронтового друга міною накрило… Карлена Варданяна. Вірменин він, гарним був хлопцем. За якусь секунду перед цим, він мене з горбка цього зіштовхнув…він і тоді цей, горбочок, на полі був…Я й скотився з нього, а Карлен звідси вогонь вів. І тут його накрило…Й тоді і зараз думаю: чи він побачив як «гаркнув» міномет, а чи відчув, що тут смерть. Не знаю…Щовесни я приходжу сюди. Дехто думає, що схибив я з розуму. Ні. Раніше я це поле, у війну зранене снарядами та мінами, завжди засівав — всі були звикли…Пішов на пенсію — перед кожною сівбою приходив сюди, на цей пагорбок…
Він вибив попіл із трубки й додав:
— Ти вже майже парубчина. От я тобі про все й розказав. Хтось повинен же знати правду про той бій?
— Звичайно, дідуню…
І Тарасик ще міцніше притиснувся до натрудженої руки старого Грицька…