Пещерные песни, продолжение21

Повесть Співали в печері на озері майже кожного дня. Степаніда навчала Віку виводити перший, потім другий, третій і четвертий голоси старовинних пісень. — Кожна голосова партія в пісні золота, — наголошувала стара співачка. -. Не можна підголосок старих пісень змінювати за своєю примхою. Бо пісні творили віками. Тому кожний звук, кожне слово стояли на своєму місці. Як не можна змінювати старовинні ювелірні прикраси — щось від себе додавати або видаляти, так і пісні, які настояні на медовому повітрі Слобожанщини, змінювати не можна. А чому не можна? Бо це неповага до наших предків. Пісні — це наші золоті прикраси, їх створювали протягом століть таланти, а не якісь там блазні. Творили на віки, а не на один сезон. Не заради моди, коштів, а заради любові до свого роду. Не було консерваторій, дипломів, звань, нагород, академічних хорів, художньої ради. І цих, як його…? Степаніда скривилася, намагаючись згадати потрібне слово. — Забула. Ну той, що штовхає співаків або пісні до зіркового успіху. — Продюсер, — підказала Віка. — Так, але наші люди, гострі на язик, перекрутили б на: «всрасер». Бо той хитро**пий «всрасер» трохи не всер**ться, аби тільки г**но видати за цукерку. Вікторія від подиву не знала, що й казати. Отакої. Степаніда не жалкувала «добрих» слів на адресу тих, хто перетворив сучасну пісенну культуру на смітник. — Степанідо Михайлівно, не відволікайтесь на сучасність, — сказала Віка. — Хай історія розбереться з пісенною модою — що тут гарне та вічне, а що — пшик. Краще розкажіть, як створювалися пісні. Тут не все зрозуміло. Народні пісні часом надто складні, щоб автори були нікому невідомі. — Вони були відомі. Бо авторами були всі, хто тут жив. Всі співали, всі були винахідливими. В селі завше панував вимогливий смак виконавців до свого твору. Якщо не подобався підголосок, шукали кращий. А скільки пісень наші предки складали! Співали цілими днями — за працею, в побуті, на святах. І на кожному святі виконували особливі, чарівні пісні. Щоб хтось не співав- такого не було. Не вміти співати, не знати своїх пісень — то була страмота! З безталанною людиною ніхто і водитися не хотів. Зазвичай, такими були кочові чужинці, про яких казали: перекотиполе. Або п’янички та ледащі. Такі жили осторонь, за селом. Про них казали: моя хата з краю. Кожного дня Степаніда співала біля озера історичні пісні. А Віка завзято вивчала все, що чула від старої співачки, усі слова та голоси. — Я не розумію, — вигукувала часом вона, — як прості люди тримали в пам’яті таку безліч творів? Якою майстерністю наділила Природа наш Рід — співати так бездоганно та чисто в багатоголосному ансамблі! Мабуть, увесь народ — це були сільські Моцарти. — Твоя правда, — посміхалася Степаніда. — Ще кращими були за Моцарта, бо не мали освіти, а породжували геніальні пісні. Віка замислилась. — Але чому ж нас так ненавидять росіяни? — Звісно чому — бо заздрять. — Як це? Чому заздрять? У них повно землі повно річок, морів, газу, нафти, золота? — А за те й ненавидять, що повно всього, а головного нема. Душі у русьні нема. Загубили і давно — на теренах ницості. Далі буде