Пещерные песни, продолжение27

Повесть Біля озера Світлані стало млосно. — Здасться, почалось, перейма хвата, — сказала вона, схопившись за живіт. Віка остовпіла. — Почалось?! В печері раптом пролунали постріли. — Так, скидай одяг, — наказала Віка, — сама колись народжувала, знаю, між першими переймами є декілька хвилин. Треба поспішати. Віка допомогла Світлани роздягтись, і обидві пірнули в озеро. Саме в цей час Степаніда давала короткі автоматні черги в бік переслідувачів та поспішала сховатися в Великому рукаві. Як тільки дівчата пішли до озера, стара сховала під хустиною автомат і почула, як кришка в потаємний хід відсувається. — Пронюхав таки, шакал смердючий, — пробурчала вона, чекаючи на непрошеного гостя. Треба було тягнути час, щоб дівчата вспіли спливти подалі від небезпеки. З темряви показався вчитель. — К вам можно, Степанида? — спросил учитель. — Вы не отзывались, а сами как-то говорили, что после условного сигнала встретите. — Так, казала, — суворо відповіла Степанида, — але ж з того часу багато чого змінилося. І що тебе, пане вчителю, привело сюди? — Мой дом, знаете ли, был разрушен. Россияне, когда в село зашли, хотели пообщаться, гуманитарную помощь людям привезти, а украинцы — как давай палить из арты! Вот, ваш и мой дом разбили. — Так це, виходить, наші по своїм хатам цілили? — Да, да, сам все видел. — Це так тепер називається: «мантри читати». — Что, простите? — Тобто, брехню сіяти. — Что вы, Степанида, клянусь, видел собственными глазами. И я ж пришёл, чтобы помочь. — Це як же? — запитала стара, розмірковуючи, пристрелити зрадника зараз, чи потягнути сірка за хвіст, щоб дівчата відпливли на безпечну дистанцію. — Так гуманітарку принёс, продукты. Вы, наверное, голодные здесь. — Я одна, як бачиш. Не потрібно мені нічого від русні. Закарбуй собі на лобі. — Зря вы так. Я же к вам со всей душой. — Паскудна в тебе душа, чоловіче. — Ой, нарываетесь на неприятности, Степанида. И камуфляжную форму в углу вижу. Укрываете, значит, нацистов? Степаніда сминула хустку і наставила на вчителя зброю. — Слухай, ти, жалюгідне творіння, забирайся геть або здохнеш у мене! — і вистрілила в повітря. Чоловік з переляку впав на карачки і заволав. — Ведьма, б…! Убить меня хочешь?! — і хутко, мов ошпарений, пострибав до виходу. Степаніда, не гаючи часу, схопила торбу і пішла до Великого рукава. Позаду почувся гуркіт ніг, матюги і постріли переслідувачів. Степаніда повернула до вузького кармана — Зміїної глотки — і дала коротку чергу в бік русні. — Вітаю вас, черті, йдіть за мною, Зміїна глотка до ваших послуг. Вам у нас сподобається. Жінки в озері діяли за інструкцією. По-перше: не панікувати. По-друге: робити так, як було напрацьовано за останні місяці. Степаніда розказувала, що в дитинстві чула від сільских парубків, мовляв, в печерному озері є вихід назовні. Треба тренувати дихання, щоб протриматися під водою і дістатися до виходу на зовнішнє озеро. І Віка з Світланою кожного дня тренувалися, занурювалися та тримались під водою спочатку декілька секунд, потім хвилину і більше. Віка наодинці шукала за течією, куди виходить вода. Пірнала та пропливала в підземний прохід кілька метрів. Було моторошно, що назад не вспіє повернутися. Але з часом пристосувалася та пропливала трохи більше. І ось — диво. Печера розступилася, і Віка побачила світло. Можна було винирнути, передохнути і подихати повітрям. Але це був ще не кінець. Вода знову уходила під гору. Лише після третього занурювання течія винесла Віку з печери в невеличке озеро назовні. Та щоб вийти на берег, треба було мати неабиякий досвід скелелаза. І в цьому разі Віка раз від разу тренерувала руки та привчилася дертися по скелястій поверхні на високий берег. Після вдалої розвідки наодинці, Віка послідовно тренерувалася пірнати разом з вагітною Світланою. Занурювання з часом сприймали як цікаву пригоду. І тепер не бачили ніякої складності в завданні плисти з печери лише в один бік. Але як тільки вони опинитися під скелею в першому місці відпочинку і мали передохнути, Світлана знову відчула гострий біль. — Іде, — скрізь зуби сказала породілля. — Я народжую! — Що? Не можна! Терпи, залишилося трішки! — крикнула у відчаї Віка. — Не мо.., — застогнала Світлана. — Дитина, іде! Тримай, благаю! Не вспіла жінка крикнути, як сталося неймовірне: на поверхні води з’явилося немовля. Віка вхопила дитину і та зразу ж голосно розплакалась. — Хлопчик, Мирославчик народився!- вигукнула вона і швиденько перекусила і перев’язала пуповину. — Ой, здається, ще не все, — бормотіла породілля. — Іде друга дитина. Іде, тримай… І дійсно, на поверхні з’явилося ще одне немовля. Віка не втрималася та засміялася. — Хлопчик! Степан народився! Двійня, у тебе дві дитини, яка краса! Тримайся, матусенько! Тримайся, дорогенька. Віка тримала на воді двох дітей. І митикувала, як діяти далі. — Рідненька! Ти готова плисти? Бо чоловік чекає. Треба йому розповісти про подарунок долі! Світлана трохи отямилася, посміхнулась. — Оце ми вскочили в гречку. Пірнули вдвох, а випливаємо вчотирьох! Поцілувала немовлят. — Мої рідненькі крихітки. Пливимо! Жінки пірнули, тримаючи, кожна, одне немовля. Перепочили в другій ніші, подихали, немовлята покричали, набрали повітря і пірнули в останній раз. Скоро випливли назовні — усі живі здорові. Але радіти було рано. Забратись по скелястому схилу з малюнками було неможливо. Тут жінки почули чийсь слабкий голос. -Дівчата. Дивіться. За отою корягою є сходи. — Степаніда? — крикнула Віка. Але відповіді не почула. — Пливимо до коряги, — наказала вона Світлані. Дійсно, за великою корягою на іншому краю озера жінки помітили вирубані сходинки. З предосторогою, дбайливо тримаючи немовлят, піднялися на берег. Озирнулись. Побачили в траві Степаніду. Вона лежала на спині з закритими очима та не дихала. — Не може бути, — заплакала Віка, — мабуть, померла. Степанідо. Не помирайте. Таке щастя — двійня народилась! Далі буде