Аншлаг на «Забуття» у Сумах
Жінка розповіла про саму книгу, історію її написання, про свої ідеї і охоче спілкувалась із відвідувачами заходу.
«Книга написана від імені жінки, яка розповідає про життя і діяльність Вячеслава Липинського. Напевно, ця жінка — моє альтер-его. Вячеслав Липинський — поляк за походженням, але український державник, український політик. Можна сказати, що він письменник у політиці. Мені захотілось нагадати Україні за цю людину, аби про нього більше говорили. Цей великий пласт української історії забутий і сплюндрований. Вячеслав Липинський помер під Віднем, але похований в Україні Могили немає, адже у 70-х роках весь цвинтар, де знаходились його останки, утрамбували трактором, а плитами вистиляли у колгоспних свинарниках підлоги. Свині спали на нашій історії. Таких людей, нажаль, досить багато.»
Також письменниця розповіла про самого Липинського: «Він був нестерпним. Він ненавидів «лівих», «правих», вважав, що не має значення, хто якої національності — усі ми брати. Також дотримувався думки, що неможливо створити державу на конфліктах. Його гаслом були слова: «Жоден народ не здається просто так». Він мав рацію. Українці дійсно боролися на здивування власних очільників. Липинський ненавидів негативізм та схильність українців до пошуку винних: росіян чи поляк. Наша ідея — боротися проти тих чи інших. Вячеслав Липинський вважавҐ, що неможливо з нічого раптом перейти у демократію, повинна бути логіка побудови держави.Коли я переїхала до Відня — тоді опинилась серед чужих. Казали, що я втрачена для української літератури назавжди. Саме там я почала цікавитись 20-ми роками 20-го століття. Відень — перше місто для усіх українських тогочасних емігрантів. Туди виїхало майже 50 тисяч людей: представники інтелегенції, політики, літературознавці. Вячеслав Липинський був у Відні послом України, яро відстоював інтереси Галичини, боровся з політиками… але програв. До 1927-го року переїхав у Рахінау, адже був туберкульозником. Пізніше переїхав у Берлін, через рік знову переїхав і почав розводити курей. Є одна світлина, яка зворушила мене до глибини душі: надзвичайно худий від хвороби Вячеслав Липинський сидить біля будинку з курьми на колінах. Саме у той період свого життя чоловік пересварився з усіма: заборонив однопартійцям використовувати себе як ідеолога, українцям сказав, що це «нація недежравних свиней, яких не перевтілиш у державних орлів». Він тотально розчарувався у всьому через руйнацію тодішньої Української Держави. Він прийняв поразку. Йому часто говорили, що у нього манія величі, але він просто не любив дурості.»
Досьє:
Тетяна Малярчук
Українська журналістка, письменниця.
Закінчила Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника з відзнакою, за фахом філолог.
Друкувалася в часописах «Березіль», «Четвер», «Критика», «ШО». Оповідання й есе перекладені польською, румунською, німецькою, англійською, російською та білоруською мовами. В австрійському видавництві «Residenz» вийшли дві книжки у перекладі на німецьку («Говорити» 2009 р., «Біографія випадкового чуда» 2013 р.).
Відзначена премією «Kristal Vilenica 2013» (Словенія) за оповідання «Жінка і її риба». Лауреат Літературної премії ім. Джозефа Конрада-Коженьовського (2013).