Жоржини для сина
А той, мов статечний дідуган, не квапився насилати холоднечу, — ще переважали більш-менш теплі дні, — ніби тямкував, чи все впорано на полях та городах.
Хоча сонечко й щедропроменисте у верховіттях дерев, але вже не спрагле. І вітер, здається от-от нагонить хмари, які уперіщать дощами. Відспівали й пташки — підготувалися до відльоту в далекі краї, а дехто вже й відлетів.
Словом, тужлива осінь… Уже зовсім не молода, а перестаркувата — не чарує, не бадьорить. Та й дні якісь скупі, короткі й безликі.
Начебто врізаючись у листопадові далі, котив коліями потяг від Конотопа до столиці. Не переповнений, не забитий ущент пасажирами, а по сезону — з вільними місцями. В одному з купе сиділа жінка років за шістдесят, і не втихаючи, торохтіла — про се, про те.
— То послухайте, що я вам розкажу. Ох і вродила в мене на городі цього року картопля, наче кінська голова.
— А чом не слоняча? — хмикнув молодик.
— Багато мудракуєш. Слонів у нас немає.
— В Африці є.
— От і коти туди, а мені не переч.
Хтось із пасажирів посміхнувся, дослухаючись до суперечки, а дехто розсміявся: мовляв, переборщила жінка!
— Так ото я й кажу, добряча картопля вродила. Зі світанку й допізна її збирала. Не віриш? — стрельнула зеленуватими очима. — Оно глянь сюди!
Дістала з торбини круглу і справді чималу картоплину, тицьнула в руки юнакові.
— Видать, ти городський!? То, мабуть, не знаєш, як її й вирощують?
— Та годі вам. Пожартувати не можна, чи що?
— Чого ж можна, тільки не над харчами. Бо не вродять хліб та картопля — каюк нам. І в селі — каюк, і в городі…
І затихла. І всі пасажири теж ніби заніміли, наче, окрім неї, нікому більше й говорити. Та так тривало недовго, бо комунікабельна селянка знову загомоніла:
— Я до меншого сина їду. Оці жоржини йому везу, — поклала перед собою на столику, з ярусами крупних пелюстків, квіти. — Сама виростила. Красиві вони еге ж? Любить синок їх дуже.
Помилувалася красою й несподівано запитала у юнака:
— А ти, хлопче, в армії служив?
Той засміявся і гордовито відповів:
— Добра штука армія, але краще відбути її заочно!
Жінка промовчала. Та й провідниця попередила: Київ. Пасажирка позбирала свої речі, обережно взяла жоржини і аж тоді промовила:
— Мій старший у Афгані загинув. Менший теж попросився туди ж…Слава Богу, залишився живим, але дуже зранило його. Тепер щороку в лікарнях лежить…
І зі сльозами, що набігли на очі, попрямувала до тамбура…
Цікаву інформацію читайте на сайті ivanzhytnyk.com