Перед доччиним весіллям
приїхала мати
зі свахою побачитись
про дочку подбати.

Тряслась довго у маршрутці,
дивлячись в віконце,
ось і місто з’явилося,
блискуче як сонце.

Знайшла дім – високий, гарний
поверхи не злічиш
тай полізла на десятий
пішки, як зазвичай.

Двері хутко відчинились
на порозі дама,
здогадалася селянка,
молодого мама.

Запросила гостю в хату,
на столику кава,
тай почалася розмова
доволі цікава.

"Наш синочок" – мовить жінка,
"два дипломи має,
та надумав одружитись
що коїть, не знає".

"Він і вчений і розумний,
врода небувала,
що знайшов у вашій дівці,
мов зачарувала".

"Моя доця в місті вчиться",
нагадала мати,
"вміє шити, вишивати
і білизну прати".

Дама очі закотила
"не смішіть, шановна,
"ремегу" вона закінчить,
освіта не повна.

Стане муляром, чи буде
десь борщі варити,
все одно, судилось вічно
на копійки жити.

А у нас синок культурний
про Ван Гога знає,
вернісажі відвідує,
французьку вивчає".

Каву мляво випиває,
ставить філіжанку,
таке дійство привчилася
робити щоранку.

Нігті довгі з манікюром
гострі, немов жало,
можна ними нарізати
ковбасу та сало.

Мати подумки говорить:
"такі хижі нігті
не дозволять шити, прати
ні одної митті.


А доїти, а косити,
а місити тісто
такі руки не спроможні
бо село, не місто".

"Так, закінчена розмова.
Весілля не буде,
ваша нашому не пара,
засміють же люди.

Треба вміти танцювати
і себе подати.
Розмовляти про мистецтво,
а не тільки прати".

Мати хутко підвелася:
"Дякую на тому,
треба вже мені збиратись
їхати додому.

Та якщо вже не судилось
бути нам ріднею,
то віддайте меду діжку
разом із свинею.

А ще сало та горіхи
курку та дві качки
не забудьте про олію
тай про сіль – три пачки".

Дама вся аж затрусилась:
"жадібність шалена,
геть мерщій із мого дому
баба навіжена".

Дві собаки – охоронці
вишкірили зуби
"прощавайте, люба свахо",
промовили губи.

Стара жінка поплелася
шукати зупинку,
гіркі сльози котилися
з очей без упину.

Може то воно не краще
надію плекати,
ліпше дочці рівну пару
у селі шукати.