***
І коли ти покинеш оцю країну,
віддиратимеш спомини, ніби шкіру,
що в орнаменті стигне, немов зміїна,           
під краплинами крові, шматками віри, –

знай, що це назавжди, бо рубці ніколи
оксамитом не стануть: вони як стигми. 
Що зростається, – інколи на ікони                                   
схоже більше, аніж на прийдешні рими.        

Тож давай, позбувайся того, що маєш!
Відривайся, прискорюй цей рух нестямно!
До уявного сонця злітай і майже
ти здолаєш, але не відпустить лямка – 

твоя пам`ять – пругка, аморфна, первісна.
Її вистачить, наче для коней збруї.
І коли тобі стане десь вкотре тісно,
цю країну, прошу, не пригадуй всує.