Гурець І.М., Гурець М.П.
 Київський національний
педагогічний університет
ім.М.Драгоманова,
ДІКЗ у м.Глухові

   Сьогодні історія Глухівщини повертає Україні імена несправедливо забутих видатних земляків: Марковичів і Маркевичів, Неплюєвих і Онацьких, Миклашевських і Скоропадських… Серед них чільне місце займає родина меценатів Терещенків, на родовому дворянському гербі котрих був указаний девіз – «Стремление к общественным пользам» [1, 39].
    Справді, славна родина Терещенків залишила глибокий слід в історії України. Могутнє коріння цього роду йде від древнього міста Глухова, а гілки досягли Києва, Москви, Петербургу, Парижу, Канн, Женеви.
До кола інтересів і занять цієї родини входили цукрове виробництво і торгівля, державна служба і громадська діяльність, освіта і охорона здоров’я, благодійність і меценатство, збирання пам’яток давнини і художніх картин, музика, поезія і живопис, авіація і космологія.
     Те, що створено на кошти родини Терещенків у середині ХІХ – початку ХХ ст., через століття також продовжує служити суспільству школами, лікарнями, інститутами, бібліотеками, музеями і музейними колекціями. Продовжують працювати побудовані заводи і приносять благословенний спокій споруджені храми [1, 5].
     У Глухові з 1819 р. успішно займався торгівлею глава родини Артемій Якович Терещенко разом з дружиною Єфросинією, донькою купця Григорія Євстратовича Стеслявського. З часом Терещенко перейшов на торгівлю хлібом і лісом, а, заощадивши значний капітал, вклав гроші у цукрову промисловість. Поряд з батьком осягали ази комерції троє його синів – Микола, Федір і Семен.
     Про успіхи і джерела статків родини ходили різні чутки і легенди. Одна з них розповідала про нібито знайдений скарб: «У Глухові на старому базарі навпроти Миколаївської церкви була колись «скобяная» торгівля купця Артемія Яковича, котрий зібрав тисяч десять, щоб обзавестись будинком. Купив на валу землю і почав будувати дім – п’ять кімнат з кухнею, сіньми, кладовочками. Став копати землю і в одному місці вона обвалилась. Весь Глухів на погребах стоїть. Полізли вглиб і помітили шию льоху старовинної кладки… Після він побудував не будинок, а палац» [2].
Будинок Терещенків ще за життя родини став окрасою Глухова і резиденцією відомих благодійників, котрі так багато зробили для міста. У жовтні 1931 р. будинок був переданий Всесоюзному науково-дослідному інституту конопель, котрий з 1992 р. став інститутом луб’яних культур Української академії аграрних наук. Сьогодні з ним співпрацює праправнук Миколи Артемовича – Мішель Петрович Терещенко, котрий п’ять років тому вперше відвідав Глухів на запрошення одного з авторів цієї статті. Нині будинок відреставрований, у приміщенні збереглись чавунні сходи, встановлено барельєфи А.Я.Терещенка та М.А.Терещенка.
Початок відродження Глухова у ХІХ ст. пов’язаний з іменем Артемія Терещенка, котрий у 1842-1845 рр. обирався бургомістром Глухівського міського магістрату, в 1855 р. став купцем І гільдії, а указом від 25 липня 1862 р. йому було присвоєно звання почесного громадянина міста. «Однією з найважливіших благодійницьких справ було відновлення роботи Анастасіївської церкви у 1846 р. На утримання цієї церкви він пожертвував 4 тис. крб. і був обраний її старостою» [3]. Подальша реконструкція древньої Анастасіївської церкви пов’язана з синами Артемія Яковича – Миколою і Федором. Це дозволило найкращим чином влаштувати усипальницю їхнім батькам, які були поховані поряд з церквою. При будівництві собору, що тривало 9 років – з 1884 по 1893 рр., «використовувалось все найкраще: матеріали і мармур звозились звідусіль, в тому числі із Італії; найвідоміші російські художники, такі, як Верещагін, Журавльов, Мурашко, Пимоненко (укр. авт.) і брати Свєдомські були запрошені розписувати церкву, нині їхні роботи – шедеври живопису» [4].
     Церкву освятили восени 1893 р., і останки Артемія і його дружини Єфросинії були перенесені у склепи родинної усипальниці. Крім батьків в ній були поховані Федір (1894 р.), дружина Миколи Артемовича – Пелагея Георгіївна (1897 р.) і сам Микола Артемович (1903 р.).
Від садиби Терещенків до «теплого храму» вів підземний хід. У 2003 р. завідувачем науково-дослідного відділу ДІКЗ у м.Глухові Ю.О.Коваленком у склепі І ярусу церкви був віднайдений саркофаг із останками Миколи Терещенка.
     За роки життя Артемія в Глухові були побудовані дитячий притулок (1861 р.) (нині це загальноосвітня школа № 3), кам’яний будинок Терещенків, будинок «присутсвєних місць» (1856 р.) на підмурках погорілої другої Малоросійської колегії. Пізніше Миколою і Федором місту були подаровані лікарня святої Єфросинії (названа на честь їхньої матері), яка відкрилась в 1879 р., жіноча гімназія (1896 р.) нині (ЗОШ № 1), ремісниче училище (1899 р.), котре сьогодні є глухівським агротехнічним коледжем. На всі ці заклади виділялись значні кошти, а всього ж у розвиток міста родина Терещенків вклала більше ніж півтора мільйони карбованців.
     Підприємницька і добродійницька діяльність родини Терещенків отримала високу оцінку у громадськості міста і державної влади. Імператорським указом від 12 березня 1870 р. Артемій Якович «в ознаменовании его особых заслуг, оказанных делу водворения в Юго-Западном крае русского землевладения и в поощрение благотворительной деятельности его, возведен со всем нисходящим потомством по мужскому колену, в потомственное дворянство Российской империи» [5].
     Крім дворянського звання Артемій Якович мав також золоту медаль «За усердие» на Станіславській стрічці і золоту медаль Священного Синоду, хоча граф Г.А.Милорадович у виданій ним «Родословной книге Черниговского дворянства» підкреслив, що дворянське звання батькові надано за справи його старшого сина [1, 18].
     Саме старший син, Микола, став найвідомішим меценатом в Україні. « Все, чого досягнув Микола Артемійович за своє життя, – суспільне положення, почесні звання, багатство – були результатом його виняткової енергії, твердого характеру і вражаючої працездатності» [6].
Ще юнаком Микола взявся за самостійну торгівлю хлібом і повів її дуже успішно. Пропонуючи свої послуги щодо продажу зерна, він познайомився з багатьма місцевими поміщиками, заслужив їх довір’я бездоганністю виконання угод і винятковою чесністю і порядністю. Він осягав житейську мудрість, мандруючи з братами Федором і Семеном під Чумацьким шляхом у Крим, де обмінював хліб на сіль і рибу, а розширивши вигідну торгівлю, вже невдовзі споряджав у дорогу глухівських чумаків.
   Микола Артемович зумів скористатися невмінням багатьох поміщиків вести господарство у нових умовах після реформи 1861 р. Він брав у оренду їхні землі і промислові підприємства. До 1870 р. цукрові заводи князя Барятинського в Крупці і Шалигіному, поміщика Лєвшина в селищі Вороніж, Робесп’єра – в маєтку Тьоткіне, Кочубея – в хуторі Михайлівському та інші перейшли до трудолюбивих рук Миколи Терещенка.
   Завдяки великому прагненню до знань і самовдосконаленню, винятковій працелюбності М.А.Терещенко робить успішну кар’єру в Глухові. У квітні 1851 р. Миколу Артемовича обирають старшим бургомістром Глухівського магістрату. Цю посаду він займав упродовж дев’яти років, а після введення нового міського положення ще 12 років був міським головою. Водночас виконував обов’язки гласного губернського земського зібрання, члена земської управи м.Глухова, був членом повітової училищної ради, попечителем Кролевецької міської лікарні, Глухівської прогімназії, дитячого притулку, заснованого батьком, а також директором Глухівського відділення Товариства попечительства над в’язницями.
    Великою заслугою М.А.Терещенка було відкриття у Глухові учительського інституту. Збереглись документи, які підтверджують цей факт.


Його Сіятельству Панові Міністру Народної Освіти графу Дмитру Андрійовичу Толстому

     Доповідна записка уповноважених Земства Глухівського повіту гласних Миколи Артемійовича Терещенка і Федора Дмитровича Красовського про заснування в м.Глухові Учительського інституту.
     Глухівські повітові Земські збори по постанові від 23 вересня 1873 р. уповноважили нас клопотатися перед Вашим Сіятельством про улаштування Учительського інституту у м.Глухові. Маємо честь заявити, що на заснування цього закладу в Глухові Земство Глухівського повіту, за узгодженням з Глухівським міським товариством, жертвує у власність Міністерства Народної Освіти будинок із потрібною кількістю садибної землі для улаштування решти приміщень інституту. Цінність цього пожертвування перевищує 20 тисяч сріблом і, крім того, в економічному відношенні улаштування Учительського інституту в Глухові являє великі зручності і вигоду по дешевизні життєвих припасів…
     Представляючи все на благорозсуд Вашого Сіятельства, маємо честь покірніше просити про задоволення нашого клопотання.
Підписи
Київ, жовтня 3-го дня, 1873 р. [7].

   Рішення про заснування у Глухові Учительського інституту було отримано 12 березня 1874 р., а вже 21 вересня 1874 р. відбулось офіційне відкриття найстарішого педагогічного вузу в Україні. 25 жовтня цього ж року розпочались заняття. Нині – це державний педагогічний університет.
Ще в середині ХІХ ст. геній Миколи Васильовича Гоголя розкрив першопричину глобальної світоглядної кризи, марнотності захланного людського існування: «Ми повинні працювати не для себе, а для Бога. Людство нинішньої доби збочило тільки через те, що уявило, наче треба працювати для себе, а не для Бога.» [8].
   Для родини Терещенків нагромадження капіталу аж ніяк не було самодостатнім. Яскравим прикладом цього є те, що було збудовано у Глухові на кошти та пожертви родини: чоловіча і жіноча гімназії, ремісниче училище, пансіон для гімназистів, дитячий притулок, міське училище, міська лікарня, учительський інститут зі службами, повітовий банк, Трьох-Анастасіївський собор, ряд приватних житлових будинків тощо. Наприкінці свого життя М.А.Терещенко запропонував Глухову кошти на влаштування водопроводу, проте його ініціатива не знайшла підтримки у міської влади, яка, вочевидь, визнала це на той час за велику розкіш.
   Важливо не тільки те, що родина Терещенків успадкувала найкращі традиції господарювання і підприємливості українства, а в більшій мірі – українські духовні традиції, де «пульсує глибинне чисте джерело мудрості, що спонукає людину до самостійного досягнення морального ідеалу через зрілість моральної волі, силою якої особистість долає захланність крамарського прагматизму» [9]. А саме це так потрібно сьогодні нашому прагматичному технократичному суспільству.

Посилання

1. Ковалинский В. Семья Терещенко. – Київ, 2003.
2. Катрановський В. Нащадки наказного гетьмана Полуботка. Рукопис. З архіву М.П.Стожка. Глухів, 1942 р.
3. Бєлашов В.І. Глухів – столиця Гетьманщини (До «Глухівського періоду» історії України (1708-1782 рр.)) – Глухів: РВВ ГДПУ, 2005. – С. 17.
4. Храм святых Трех Анастасий в Глухове. Фотокнига. Куратор Терещенко М.П. Авторы текста Савицкая Л.И., Савицкий Д.Г. Київ, 2005. – С. 13.
5. Національний музей історії України. – РД-1486.
6. Жукова С. Пам’яті благодійника. – Соборний майдан. – 2008. – № 1 (28).
7. Ляшко І.М., Бєлашов В.І. Як це було. – Освітянські обрії. – 1999. – № 7 (12).
8. Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений. – Т. VIII. – M., 1913. – С. 136.
9. Шокало О.А. Сакральна педагогіка серця: виховання істинної людини через любов до духовного // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Діяння святителя Димитрія Ростовського (Данила Туптала) і традиції православного світосприйняття». – Суми, 2008. – С. 148.