Кожного разу, просинаючись у рідному місті і бачу рідне небо…
Воно майже однакове, як і майже мій щоденний пайок що на роботу.
Адже моя щоденна місія полягає в тому саме, шоб зібрати ранковий сніданок і відрядитися у дальню дорогу, до дальньої зупинки. Що за десять приблизно хвилин і там же дочекавшись, досипати, якщо звісно вийде місце. Додивлятись кілька продавлених снів по дорозі до примарного фінішу. Я ще й досі сплю.
Фінішна зупинка пролягає біля нашого хімічного заводу. Це один із гігантів, Голіафів, якщо хочете – колосів що на теренах нашої пострадянської місцини-області. Таких гігантів – декілька. І кожен може засвідчити свою приналежність до світового виробництва, імпорту та експорту, що має світове визнання і звісно безперечний попит на ринку важкої промисловості і т.д. і т. п.
Навіть не буду чи у юності піонером, чи у підлітковому комсомольцем (я по складу обставин не був навіть у літніх таборах), я все ж пишаюся своєю причетністю до цього грандіозного мистецтва. Так, саме мистецтва. Навіть містерії, бо тут і саме тут планується. Вимальовується, розробляється, узагальнюється і нарешті створюється, майбутнє.
Виникають цілі ряди і однорідності речовин, які слугують у промисловому і не лише, побуті.. що так навівають думки
– а що я тут взагалі…
Та звісно, провали у пам'яті теж бувають, це нормальне явище, особливо у таких місцях, де все париться, димить і іржавіє (тобто коректніше – благополучно вкривається іржею і пріє).
Та от, нарешті. Моя зупинка. Я прямую трохи кволо до виходу, але шлях мені перекриває струнка, фігурна така жіночка. Трохи ненатикнувшись на неї я починаю пробуджуватись.. і саме вчасно, бо десь ще треба знайти посвідчення.
Раптом я його вдома замість пайка забув?.. може це сон