Nataly Pasichnyk
СМЕРТЬ СИЛАБО-ТОНІКИ

Багаторічне протистояння римованої та вільної поезії викликало не одну суперечку, не одну віртуально-реальну бійку, проте, ані чиєюсь перемогою, ані мирною угодою між диспутантами з обох боків поетичної барикади досі не увінчалося. Ходять чутки, нібито силабо-тоніка віджила своє і користується популярністю лише серед графоманів та політичних агітаторів. Ходять чутки, нібито світова поезія давно відмовилася від класичних стилів і перейшла виключно на верлібр, і, можливо, саме з цієї ось причини українські поети залишаються невідомими широкому загалові. Де істина – не знає ніхто, але її продовжують шукати.
Письменник Юрій Винничук і собі підливає масла у вогонь: «Афористична поезія Ліни Костенко та Бориса Олійника – це продукт винятково для домашнього вжитку, як і Руданський, Щоголів, Сосюра чи Симоненко. Адже проблема ще й у тім, що західні перекладачі давно не римують, а перекладають ритмічною прозою. Відтак спробуйте ці вірші прочитати, переставивши слова, аби зруйнувалися рими, і подивіться, що з них залишається. А залишається пшик».
Винничук – прозаїк, а тому дозволю собі припустити, що про деякі тонкощі поетичного ремесла лише здогадується. Математичний закон, за яким від зміни місць доданків сума не змінюється, діє і в літературному дискурсі (підтверджено експериментально на прикладі згаданих авторів). Зрештою, навіть заримована публіцистика, на яку натякає пан Юрій, свого часу виконала героїчну функцію пробудження і міцно вросла у пам’ять читача саме завдяки формі, ритміці, ефекту мантри, якщо хочете. Жоден вільний вірш на таке просто не здатний.
Верлібрист у минулому Тарас Федюк стає на захист силабо-тоніки: «Верлібр пришвидшив загибель поезії в Європі і хоче це зробити в усьому світі. Зникли сакральна таїна рими, ритмічні переливи, музика врешті-решт… Верлібр, названий Бродським – «вино без пляшки – просто пляма на скатертині», верлібр, названий Фростом «грою в теніс без сітки», заполонив світ, нівелювавши особливості національної версифікації… Ну, це тема окремої розмови. Хоча одразу хотілося б сказати, що й у верлібровій поезії є вершинні досягнення, щоправда, як на мене, радше всупереч, аніж завдяки».
Сучасна поезія космополітизується, трансформується у такий собі набір легко впізнаваних культурних символів, і не обтяжений законами і правилами верлібр тільки сприяє цьому. Очевидно, всесвітня втома наклала свій відбиток і на вірші, бо, дійсно, про що не написано, кого не оспівано? Інколи силабо-тоніка нагадує ходіння лабіринтом, але лише сліпий не здатний побачити, що з кожним кроком змінюється траєкторія шляху, змінюється сам поет.
Польська письменниця і перекладачка Анета Камінська в одному інтерв’ю зізналася: «Я народилася запізно, щоб цінувати римовану поезію. Я її не люблю, не читаю й ніколи би чогось такого не переклала. Не тому, що складно, але для мене це - просто псування вірша. Знаю, що така поезія в Україні досі дуже поширена, але в Польщі її давно не пишуть. Польські читачі вже втратили звичку її читати. Навіть не було би для кого перекладати».
Ну ось і знайдено причину, корінь зла, так би мовити. Те, що колись вважалося авторською майстерністю, нині трактують як «псування», так і не осягнувши в чому ж суть мистецтва версифікації. Беззастережна віра у міф, за яким рима обмежує, накладає на написане важку печать форми призвела до ігнорування нових можливостей мови, які пропонує силабо-тоніка. І найгірше – тепер кожен, кому під силу викласти власні інтимні переживання і назвати сіє письмо віршем, вважає себе поетом. І йому вірять.
«Поэзия должна быть глуповатой» - писав російський класик Олександр Пушкін, очевидно, маючи на увазі не форму, а все-таки інфантильність і навіть алогічність поетичного. «Глуповатой», але ж не примітивною…

Первоисточник: https://www.facebook.com/groups/297312843623693/permalink/458380857516890/