Пістренко Василь Іванович м.Глухів Сумська обл.Важке полотно

Сумщина творческая. Культура и искусство
Алексей Щербань 14 апреля 2013 в 13:08
ВАЖКЕ ПОЛОТНО
Тому, що селянам воно важко давалося-ткалося. А до того ручного технологічного процесу було багато сільчанам мороки. Уявіть собі, читачу, спочатку засіяні насінням конопель індивідуальні або, як тоді казали, одноосібні, в декілька соток ділянки землі. Час швидко летить, і виходять жінки на свої конопляні „лани” вибирати плоскінь, тобто стебла, які не дають в кінцевому результаті насіння, але теж пізніше використовуються для пряжі.
Осінньої пори достиглі коноплі косяться або зрізаються серпами, жіночими руками в’яжуться в снопи і ставляться для досушування в конопляні курені. Потім сировина молотиться, вибивається з неї насіння, котре везуть, несуть сільські господарі на приватні олійниці, де з нього видавлюється олія і пресується макуха . Як розповідала мама, олія з конопель була дуже і дуже смачна.
А вибиті снопи-кулики замочували у водяних копанках, ставку Служиному. Моква конопель тривала не менше трьох тижнів. Знову-процес висушування, уже трести. На ручних м’ялках відділяли волокно і кострицю біля печей доводили до кондиції волокно, мнучи його босими ногами. Чого біля печей? Робили зразу дві операції: і борщі, каші, супи, затірки варили, і коноплі терли-м’яли. Мнуть, мнуть, а тоді до матері: „Мамо, може досить це волокно м’яти-уже підошви горять-палить вогнем від того тертя”. Подивиться, подивиться мама і відповідає дочкам, яких було п’ять в сім’ї, кожній окремо: „ Ні, доню, потовчи його ще ніжками, бо костриці ще чимало зустрічається-попадається – коле в долоні!” І труть-мнуть дочки-дівчата ще і ще, аж у голові макітриться, а в горлі постійно дере конопляна пилюка, хоч, правда, і в піч витягувало тієї пилюги чимало.
М’яте волокно згортали у великі мички. А потім, перед пряжею, на великому гребні-гребінці розчесували волокно, яке ставало м’якеньке-м’якеньке. На шпульку прядки намотувалось пасмо волокна, сідала майстриня-прялка і сукала-пряла тонку нитку для майбутнього полотна. Нитки намотували на вертушку, а вже з неї – у клубки. Від якісної пряжі залежала і якість полотна. У с.Тучне ткаль було одиниці. Це моя тьотя Марфа Бойкова та бабуся Явдоха (батькова мама) Маловічкова. Згадують старожили таку історію з ткацтвом.
Приходить якось з села Овадівка до бабусі її кума Зойка, приносить мішок клубків ниток конопляних і каже: „ Витче мені, кумо, сувій полотна, ось я і нитки принесла”.
Кума Явдоха була сумлінною ткалею, дорожила репутацією майстрині, тож взялася виконати замовлення родички.
З гарним настроєм сіла за ткацький верстат. Під мугикання пісеньки: „ Ой, що ж то за шум учинився”. Розпочала роботу. Снував ткацький човник туди-сюди, туди-сюди. Рядок за рядком  ткався шматок полотна. Але невдозі продуктивність праці ткалі загальмувалась:нитки раз по раз стали розриватися. Явдоха з великим  терпінням зв’язувала пориви-розриви ниток,робила все більше вузлів. Час летів, а довжина  шматка полотна збільшувалася дуже повільно.
Під вечір з’являється кума Зойка і весело так до куми Явдохи: „ Ну що, кумо, виткали мені сувій полотна?” ”Еге, – спересердя заегекала Явдоха, –виткала, сядь ти та попробуй, коли нитки весь час рвуться, та й випряжені вони неякісно: місцями дуже тонкі, а частіше –товсті, як вал або мій мізинець”
– Ну, кумо, не сердіться, –зареготала Зойка, – то воно й краще, що нитки рвуться, поки зв’яжете два кінці і відпочинете, не будете ляпати основою верстата”.
...Поки ткалі натчуть оберемки того полотна, та поки вибілять, висушать-наберуться клопоту. А потім ще мороки з пошиттям спідниць,  штанів, сорочок чи ночнушок. Зате гарно було полотняною білизною чухатись, коли нападали на тіло людини паразити на ймення воші. Це заняття проводилось під мелодію пісеньки на мотив „Ваші їдуть, наші йдуть, ваші наших підвезуть, ох, ох, ох!”
Давно вже минули важкі полотняні часи. На зміну їм приходили коленкорові, сатинові, ситцеві, штапельні. А зараз уже й не скажеш, які матеріали є в промтоварних магазинах. Кажуть: „ Є все, аби були гроші, та ще й хороші”.
А оте полотно так упеклося сільським жінкам, що Векла Жукова якось навіть філософськи зауважила стосовно полотна: „ Будемо без штанів і сорочок ходить, а цієї дурної роботи не будемо вже ніколи робить”.

 
3
Комментариев
0
Просмотров
2337
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.