Купол небесної блакиті накрив місто Київ. Сонце хлюпнуло золотим промінням на будинки Червонозоряного проспекту. Скрипнули двері. У кімнату зайшов Володимир Ілліч. Його парчова ліврея з галунами пишалась тим, що вкривала тіло неземної краси. Перед собою він віз тацю з кавою, печивом, виноградом, сметаною, шашликом, ананасом, лимоном.
   –Guten morgen, madam Grebischkowa. Ich libe dich. Тобі – das Briff од Печеного.
   –Danke, mein Freund Woldemar.
Кохана розірвала конверт.
  –Кохана. Може сперва поїсиш, а тоді...
   –Нєт, дорогой. Духовная пісча важнєй.
Печений пише: „Доброго ранку не вашому ганку,
   Вставай із ліжка, мила,
І приступай до діла,
Шоб твоя рука од грошей свербіла,
А сумка гривнями повніла
Для радості душі і тіла”.
   –Молодєц Толічок. Рима – Шекспір оддихає!
   –Кохана. Кохвій же остиває.
   –Добре, Woldemar, зараз поп’ю. Учора, коханий, ти мене чуть до інфаркту не довів. Приснилось мені, шо ти укол к другой. Просинаюсь – тебе нема. Думаю: так правда це чи сон? Ти ж знаєш, шо єслі эта случицца, то я – не жилєц. І я хапаю вірьовку і біжу вішатись у ванну, а тоді чую: ти – в туалеті. У мене од серця одлягло. Думаю: і присницца ж усяка чортівщина. Ото треба на ніч не наїдацца. Нащо ти курку приніс? Ну ладно, прощаю. Токо больше так не дєлай. Принеси – і заховай. До ранку. Да, дорогой, чуть не забула. Я ж хочу духовно розвивацца. Хочу на музичних інструментах навчитись грати. Поїдеш на роботу, то скрипку купи мені, лучче Страдиварі. Кажуть – дорогувато, ну ти ж для любімой жены нє пожалєєш дєнєг. Ми утрьом нос усєм. Прийдуть гості. Поїмо, вип’єм, а тоді я вихажу і об’являю: „Кантата № 6”. Музика моя і іспольняю тоже я. Вони там од зависті позеленіють. Скажуть: „От Гребішков собі одхватив жінку: розумна, красива, на скрипочці грає, грошей не забирає, а борщ зварила... Везе ж людям...”. А тоді знаєш шо я іще придумала: оці картина, шо висять, дек ти кажи, шо це я намалювала... І усім розказуй, що ми як зустрілись у Єгипті вперше, то я приїхала туди з певцом по хвамілії Робертіно Лоретті, а, молв, ти одбив у його мене. Скажи, шо дєло даже до бійки дійшло, но ти побідив... А я, мовляв, йому сказала: „Прощай. Мнє нє дєньги нужны, а любовь”. І іностранний язик тоже не борсай учить. На Новий год прийдуть люди, а ми по-загранічному балакаємо... Це вам не хухри-мухри.
Люба випила каву, з’їла виноград, і їй знову захотілося спати. Подумала: ні, листа все ж дочитаю.
Печений писав: „До свіданія, дорогая Любочка. Я знаю, что січас вєчєр, поэтому придумав стих:
 

  –Толяша, конєшно, неперевершений. Яке глибинне знання народних традицій, звичаїв. Адже клєвер – це символ палкого кохання. У клєвері ховаються закохані, щоб їх не застукав чоловік коханої. А як він уміє одним-двома словами схопити суть явища. От слово „ковбаса”. Яке смислове навантаження!!! Ковбаса означає, що єслі ти не пожрав, то на голодний желудок яка любов? У народі ж традиція: сперва у ресторан ідуть, нап’юцца вина, наїдяцца ковбаси, а тоді вже з глухостями до дівчини пристають.
   Непомітно Люба заснула. Їй снилось море. Вона з Вовою, взявшись за руки, стрибали у воду. Бризки летіли на відпочиваючих. Одна огрядна тітка невдоволено говорила: „Чи з ума збісились?”.
   –Вони закохані, – відповідала подруга.
   –Дек хай ці закохані людям покой дадуть. Їм – усе: і гроші, і любов, а я з третім чоловіком розлучилась. Приїхала шукать четвертого, да годи уже не ті. Ці кнури доб’юцца свого і розбігаюцца.
   –Нічого, подружко. Сьогодні я одправляю в одставку одного старічка, бо молодшого нашла, а ти підхвачуй... Він, конєшно, нє первуй свєжесті, но для сім’ї подойдьот. Із Вінниці. Вдовец. Я у паспорт дивилась, як він заснув...
   Хвилі б’ються об берег. Сонце пригріває. Чайки кигичуть. Вітер дме. Люба й Вова посміхаються... Закінчувався медовий місяць, починалось медове століття.
 

 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.