Не секрет, що сенс життя полягає в нескінченному завоюванні невідомого, у вічному зусиллі пізнати більше, творінню прекрасного на цій землі…
Саме так живе і творить Наталія Редько з Бурині.
Пропоную читачам нові вірші поетеси.

Загоню тебе поглубже в сердце жало.
Всё проткну насквозь, в чём жизнь держалась.
Чтобы душу твою судорогой сжало.
Чтобы мной она, как ядом, напиталась…

Зацеплю тебе я в сердце крючья,
Чтобы выдернуть - больнее, чем оставить.
Чтоб завистливое, злое племя сучье
Не смогло забыть меня заставить

       *    *     *

Огонь и страсть - одно и то же.
Двуликий Янус страсть и пламя
Кому-то волдыри по коже,
Кому-то вдохновенья знамя.

Власть над огнем дана не многим,
А в темноте все кошки серы.
Огонь поставил нас на ноги,
Огонь нас вывел из пещеры.

И, либо ты - упряжку страсти,
Либо она - петлю на шею.
Я добивалась этой власти,
Училась, думала  - умею.

Училась, думала - умею,
Но мудрость старая забыта…
И, как волной, накрыта нею,
И в щепки - вдребезги разбита.

С огнём, известно, шутки плохи,
Но сердце не желает меры…
Огонь поставил нас на ноги,
Огонь нас вывел из пещеры.

*     *    *

Роздуми про кохання,чемність та сублімацію

Сублімація…Втеча
Від закону буття,
Перемога стареча
З присмаком каяття.

З відголоском зрадливим:
Це чуже,це не наше…
Бути надто сміливим -
Дурня страдницька чаша.

Вчись долати бажання -
Неабияке вміння.
Бо колись, за кохання,
Побивали камінням.

На хресті розпинали,
Та і зараз те саме,
Щоби не забували,
Вміли бути рабами.

Пульс натхнення земного
Хоче, прагне і буде…
Та гляди, щоби того
Не помітили люди…

Тобі боляче-можеш
Знов почати палити,
Чи, якщо допоможе,
Дзвінко посуд побити,

Або торта купити
Із горіховим кремом,
Бо за це порадіти
Також можна, окремо…

Як не в змозі кохати,
Рвати душу на шмаття -
Пробуй вірші писати
То є чемне заняття.

Сублімуйся,мій друже -
Неабияке вміння.
Щоб не вийняли душу,
Не забили камінням.

Перемога стареча,
Шкутильгаве здолання
Сублімація - втеча
Від живого кохання…

*    *    *
Сколько в кленах золотистых
Света и тепла.
Градом листиков лучистых
Осень потекла.

Я люблю ее такую,
Моросят дожди…
Осень, я тебя рисую,
Ты не уходи!

Дождь, ну что же ты рыдаешь,
Кто тому виной?
Зря беду свою скрываешь,
Поделись со мной.

Может, я тебя согрею,
Осень золотая…
Нет, обидеть не посмею:
Я сама  - такая.

*    *   *

Ах, синички-синички -
Эти жёлтые брюшки,
Развесёлые птички,
Щебетушки - подружки!

Постучатся в окошко,
Глянет зоркий глазочек.
Вот вам булочки крошка,
Вот вам сала кусочек.

Щебетушки - синички
Прилетают в морозы.
Развесёлые птички
Ваши высушат слёзы.

*    *   *

Пекло червоно-чорне
І морок, і морок, морок,
Морок мене огорне.
Де ж Ти, Мессіє, де?
Під тягарем гріха
Я і сліпа, й глуха,
Серце до Тебе йде…
А людство,немов дитя,
Бавиться полум’ям вічності
Й вірить в земне життя.
То де ж Ти, Мессіє, де?
Я зовсім уже слаба.
Я вже нічия раба.
Чи царство Твоє гряде,
Чи серце моє діжде,
Де?