Дело не в дороге, которую мы выбираем;
 то, что внутри нас, заставляет выбирать дорогу
О’Генри

Статья, которую вы сейчас читаете, должна была выйти еще около месяца назад, но некоторые «технические» причины не позволили этому случиться. Тем не менее, темы, затронутые здесь, уж точно, за этот самый месяц не устарели, а возможно, стали еще более актуальными. У этой статьи есть еще одна особенность, помимо той, что она публикуется с опозданием. Статья написана на двух языках, так как главному герою свойственно изъясняться на украинском, а ее автору легче выражать мысли на русском. Делая скидку на то, что практически все читатели – билингвы, я решаюсь на этот шаг, дабы не потерять ни капли смысла и максимально точно передать суть всего увиденного, услышанного и осмысленного. И потому, не желая напрасно марать пиксели ваших мониторов, перехожу к главному.
BIO-графия с элементами географии и истории
17 апреля в муниципальной галерее СМуГа состоялась сольная программа «Монологи» заслуженного артиста Украины, ведущего актера Сумского Театра для детей и юношества Валентина Бурого. Сразу приведу краткую биографическую справку о нашем герое. Валентин Дмитриевич Бурый родился в Черниговской области и еще в юном возрасте переехал во Владивосток к брату. До 1975 года жизненные обстоятельства заставили будущего замечательного актера трудиться по специальности радиорегулировщика, а потом модельщика литейного цеха на заводах столицы Приморского края. Но творческие порывы, желание связать свою жизнь с искусством, пульсирующий актерский талант внутри сущности вполне успешного рабочего, привели Валентина Бурого в аудитории Дальневосточного педагогического института искусств. После окончания учебы, Валентин Дмитриевич проработал 5 лет в Театре юного зрителя Владивостока. Следующую «пятилетку» актер провел на театральных подмостках Волыни, где он выступал в Музыкально – драматическом театре им. Т.Г. Шевченко в Луцке. А потом настал черед сумских театралов оценить мастерство Валентина Бурого. Одиннадцать лет он играл в театре им. Щепкина, а в 2001 году перешел в ТЮЗ, дебютной ролью в котором стала роль Сола Бозо в спектакле «Дорогая Памела».
Искусству в нашей стране редко уделялось достаточно внимания со стороны властных структур в виде финансовой поддержки. Потому, не всегда отечественные артисты могли чувствовать себя уверенными в завтрашнем дне. Отсутствие возможности обеспечить достойную жизнь себе и своей семье, заставила многих талантливейших деятелей культуры покинуть сцену и заняться не свойственным их утонченной душе тривиальным выживанием, навеки распрощавшись с мечтами о творческой реализации. Но, Валентин Дмитриевич устоял, не пошел на поводу у довлеющих социально и политико-экономических факторов, под тяжестью которых сдались тысячи других. О верности своей мечте, которая помогла остаться самим собой, наш герой говорит следующее:
- Мрію не можна відпускати. Якщо ти хоча б на мить забудеш про неї, відпустиш трохи подалі від свого серця, то ти сам змінишся, і вона піде… Як і кохана жінка, котру не можна ні в якому разі залишати. Так, дійсно, були важкі часи, особливо на початку дев’яностих. Доводилося де інде підробляти, щоб підтримувати своє здоров’я, та здоров’я сім’ї в належному стані. Я намагаюся ніколи не впадати в крайнощі. Але чітко розумію і можу довести, що коли ти займаєшся улюбленою справою, тобі потрібні мінімальні гроші задля збереження життєвої сили організму. Тільки не залишайте своєї мрії! Якщо кожна людина буде чесно та віддано робити свою справу – все буде добре.  А разом із задоволенням від результатів гарно зробленої роботи, з часом прийдуть і гроші. Як сказав Борис Пастернак:
«Быть знаменитым некрасиво.
Цель творчества  самоотдача,
А не шумиха, не успех.
Позорно, ничего не знача,
Быть притчей на устах у всех»
 
Собственно, «МОНОЛОГИ»
И вот, в тот воскресный вечер, все пришедшие на концерт Валентина Бурого, оценили по достоинству труд, талант и самоотдачу актера, который уже более трех десятков лет вдохновенно следует своей мечте. А результатами его усилий однозначно можно считать множество, пусть и локальных, но настоящих побед живого искусства над обыденностью и серой будничностью. Более трех часов зрители заворожено следили за великолепной игрой Валентина Дмитриевича. Затаив дыхание, они жадно ловилипотрясающую энергетику актера, струящуюся в каждом его слове и движении. Колоссальное напряжение кульминационных моментов разряжалось громом искренних оваций. В своей сольной программе заслуженный артист Украины представил вниманию публики монологи самых разных героев и авторов. На вечере звучали А.Пушкин, В. Маяковский, Б. Пастернак, Т. Шевченко, Л. Украинка и Л. Костенко. Все началось с трагикомичной истории жизни Ивана Нюхина – главного героя чеховской сцены-монолога «О вреде табака». Потом был Маяковский, Пастернак. Затем на сцену вышел старый актер из чеховского драматического этюда «Лебединая песня (Калхас)». Уже он читал Пушкина и даже Шекспира. Вторая часть программы состояла из произведений украинских авторов. Зрители наблюдали за агонией Иуды из драматической поэмы Л. Украинки «На полі крові». Слушали восхитительные стихи Л.Костенко.О мытарствах души украинских эмигрантов свидетели того театрального действа узнали из рассказа Ивана Керницкого «В Нью-Йорку на концерті», прочитанного актером. К слову, помогали Валентину Дмитриевичу в этой постановке участницы Театра поэтической песни «Chanson» - Оксана Скоробогатская и Яна Шифрина. Все вместе они душевно изадорно исполнили любимый каждым «Щедрик» (именно после того, как «Щедрик» в обработке Н. Леонтовича прозвучал впервые в 1921 году в Карнеги Холле в Нью-Йорке, об украинской культуре заговорил весь мир). У каждого сумского театрала, пришедшего в камерный зал муниципальной галереи, болели душа и сердце за все еще нераскрытый и неоцененный потенциал нашей великой страны. Происходило это в унисон ностальгическим переживаниям двух почтенных граждан «ЮСА» во время их посещения  бродвейского концерта Большого Украинского Хора под управлением Александра Кошица. Все дело в том, что этими почтенными ценителями украинского искусства оказались, на самом деле, наши земляки, покинувшие родной край в поисках лучшей доли. И вот, вдали от дома, за океаном они поняли, как же им не хватает всех тех радостей, которые возможны лишь на родной земле. Закончился вечер чтением «послания» Т.Шевченко «Iмертвим, і живим, і ненарожденним…»
Музыкальное сопровождение в тот вечер искусно обеспечивал еще один «шансоновец» - Сергей Городничий.
В ходе своей программы «Монологи» Валентин Бурый продемонстрировал также   безупречность и виртуозность в художественном чтении знаменитых стихотворений. Если, кому-то кажется, что читать стихи со сцены – не особо трудное занятие, то попробуйте прочесть хотя бы небольшой отрывок поэмы В. Маяковского «Облако в штанах», да так, чтобы вас лично тронули его строки. Не получается? И не удивительно… Творчество Маяковского довольно сложное для восприятия, если его воспроизводить и потреблять на дилетантском уровне. А вот если стихи великого русского поэта-бунтаря преподнесет вам чтец-профессионал, приправив глубину мыслей автора необходимой экспрессией, расставив правильные акценты в мощной эмоциональной ауре произведения, то получится истинный шедевр для литературных гурманов. Валентин Дмитриевич как раз предоставил всем  зрителям отличную возможность почувствовать себя этими самыми гурманами и вдоволь насытиться вкусными и изысканными литературно-театральными блюдами. Потому, голодным, в творческо-познавательном плане, никто из зала тогда не ушел.
 
О поиске самого себя и особенностях национальной культуры
После концерта заслуженный артист Украины Валентин Бурый еще дал небольшое интервью, которым и подытожил, поднятые им на творческом вечере вопросы, важность которых, для нашего современного общества трудно переоценить.

• 
  Сьогодні ми всі стали свідками вашої самовідданої праці задля естетичного, духовного та інтелектуального збагачення людей, які прийшли в цю залу. А що би ви хотіли побажати всім українцям разом, та кожному вашому співвітчизнику окремо ?
• Я спеціально закінчив цей вечір словами Шевченка: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!». Всі потребують любові - один до одного, до себе. Тому що, хто себе поважає, той буде поважати та любити інших теж. І тому, я бажаю всім нам любити по-справжньому, не лукавити. Це дуже важко, але це так потрібно кожному з нас та нашому суспільству в цілому.
• Як ви вважаєте, в чому є сила мистецтва?
• Не просте питання… Мистецтво – це таке живе дійство, котрому притаманна властивість у будь-якому разі впливати на людину. Якщо взяти музику, мелодію, тон, ритм, то він певним чином впливає на людину. Але як саме, не можна сказати. Так само, і мистецтво слова, драми, комедії, трагедії. Воно впливає на емоції, котрі в свою чергу, впливають на більш тонкі матерії людської сутності. А там, дивись, - може ще і до самого розуму дістатися. Я так вважаю. Але, повторюю, мистецтво в першу чергу впливає на емоції людей, які спостерігають за певним його видом чи проявом. Тільки потім ці мистецькі хвилі досягають  розуму.  
• Чи варто нам – українцям замикатися тільки на нашій культурі, чи може, потрібно в однаковій мірі приділяти увагу знайомству та вивченню творчості представників різноманітних культур?
• «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!». Безумовно, не може бути країна повністю відокремлена від зовнішнього світу. Якщо це було б середньовіччя, то можна було закрити всі свої кордони від ворогів і жити ізольовано. Але, зараз в глобальному Світі, де все взаємозв’язане, ми не можемо відокремитися. Це нереально. Ні практично, ні теоретично, ніяк. Але, при цьому, у нас є завдання як українців, патріотів своєї держави. Ми повинні плекати свою культуру, яка ще ні разу не була під захистом цієї самої держави.  Тому що і держави української, як такої, ще не було. Зараз ми є свідками третьої спроби державоутворення, яка вже тягнеться 20 років і є найдовшою (я маю на увазі, з часів Богдана Хмельницького). Сьогодні ще не час говорити про те, що ми маємо приділяти однакову увагу культурі нашої Батьківщини та культурі інших народів. Мені здається, що це буде лукавство якесь. Тому що українська культура потребує більшого захисту. Але! Але не треба кічитися якимись лише своїми досягненнями. Треба засвоювати досвід усього людства, вбираючи все, що створив Світ, вбираючі всі здобутки світових культур і цивілізацій і не відгороджуючись від інших. Лише в такому разі можна сміливо називатися розумною людиною. Інша справа, що зараз іде дуже великий інформаційний та інший тиск з боку усієї планети. А українська культура… Де вона? Вона була на селі. Там співали, створювали видатні художні твори, розвивали народне мистецтво. Культура – це ж розмова зі Всесвітом! А зараз іде така суєта, такий ґвалт, що не можна зосередитися… але, треба.
• Сьогодні, напевно, ще один момент є дуже актуальним: як відрізнити справжньо культуру від антикультури? Бо очевидно, що комусь вигідно учинити підміну цих архіважливих понять і підсадити людство на популярну аморальну псевдокультуру.
• Тут треба подивитися у минуле, звернути увагу на те, що робив народ. Не потрібно нічого вигадувати, а треба лише проаналізувати витоки. І тоді вся ця шушара, піна, котрі зараз мають місце, вони відпливуть, відійдуть. Головне, не підтримувати бездарність тільки заради грошей.
• Це явище сьогодні називається «формат» - «неформат».
• Напевно, але я не розумію значення цих термінів.
• «Формат» - те, на чому можна швиденько заробити гарні гроші, а «неформат» - на чому не заробиш багато…
• Якщо це так, то це сумно. Все це (шоу, телесеріали) дурить голову. Митрополит Антоній Сурожський казав, що треба навчитися слухати Бога, навчитися слухати тишу. А ми в сучасному світі не слухаємо цієї тиші. Ми починаємо одразу панікувати, якщо в наші вуха не встромлені навушники, наприклад. Ми не слухаємо ні вулиці, ні природи, ні пташок. Ми не чуємо живого світу. А треба слухати, тому що ми зв’язані зі Всесвітом якимись невидимими хвилями і вібраціями. І якщо ми затуляємо основні свої канали, сенсори, то в що ми тоді перетворимося?! А ми захлинаємося, варячись у котлі непотрібної чужої інформації, яка без зупинки вторгається в нашу свідомість.
• Дуже класно про тишу сказав великий містик Сходу Ошо: «У звуков лишь одно предназначение – напомнить о пустоте, о тишине – и удалиться. Чем глубже вы окунаетесь в музыку, тем глубже чувствуете тишину».
• Я згоден. В театрі теж, найважливіші – це паузи.
• Давайте ще глибше зануримося у філософію. Валентине Дмитровичу, що ви вважаєте найвищим ступенем самореалізації?
• Вищий ступінь самореалізації – це стати самим собою, знайти себе у світі. Ми все життя шукаємо себе – хто я? А ми ж усі зараз зашорені, закуті в кандали своїх комплексів. Ми – заручники своїх вивернутих понять. Християни, наприклад, шукають Бога, і тим самим, знаходять себе. Невіруючі добиваються цього іншим шляхом. Навіть ті люди, що страждають через алкоголізм, вони теж шукають себе. І п’ють через це. Я не хочу в жодному разі виправдовувати пияцтво, але вважаю що найбільше трагедій трапляється через те, що людина не може знайти себе і не може реалізуватися в цьому світі. Я з’явився… а для чього? Яка моя місія? Тому, я думаю, що дійсно – найвища ступінь самореалізації – це знайти себе. А якщо ти зробив це, то тоді ти вже можеш бути самостійним і не турбуватися іншими проблемами. Але це – дорога цілого життя.