Оповідання - Ні, ні, та нізащо, мої рідненькі! Не можу я! Це ви, молоді, перетинаєте кордони, вам хочеться жити в інших світах, де вирує якесь цікаве для вас життя. А мені той чужий світ без діла. Так, і не тому що я стара, ні, це інше. Це любов. Вона дана не всім. Пам'ятаєте, як у Кобзара: Садок вишневий коло хати?.. Я не розумію, навіщо вони вбивають наших старих баб? Чому вони бомблять наші садочки? (Ось, знову гуркотить). Оті москалі, буряти, ханти, навіть корейці... Чи в них немає свого садочку? Мабуть, ні, немає. Моя мати, ваша бабуся, розповідала, як її в сорок сьомому заарештували, нібито вона ворог народу, по статті за "колоски", та відправили - худеньку, тоненьку - в товарняку до Сибіру, в табір, на п'ятнадцять років. А їй тільки-но виповнилося вісімнадцять. І коли потяг проїзджав повз сибірські села, то в кріхітне віконце бачила лише чорні хатини в тайзі, без садочків, без городу, без домашніх тварин. Дикі люди живуть на тих болотах. Але ракети набудували, чорти їх забирай, наклепали, як кажуть зараз, і безліч! Самі живуть у смітнику. У чорноті та пияцтві. Ось розповідав мій чоловік, який колись будував газопровід в Ямало-Ненецькому окрузі, що в одному селищі на болотах помер чоловік. А наші будівники проїжджали селищем і запитували, як проїхати до будівництва. І бачать - усі селяни геть п'яні, навіть діти. Запитують: що за свято? А їм кажуть: поминаємо покійника, вже неділя, як помер. Мій чоловік і запитує: а чого труна з покійником посеред села стоїть? А п'янички сміються: о, то ми, мабуть, забули його поховати. І ось ці болотні смерди лізуть до нас і палять наші садочки. І чому бог нас не захищає? Де він, той бог, який дарує любов? Ось якщо я люблю свій садочок, то я його доглядатиму й не покину. Ні, ні. Скоро весна. Він як зацвіте, то така краса настане! Моє серце відтає від журби. Тут мій город, полуниця, бач, сходить, пасуться мої козочки, синіє мій ставок, все рідне. А баби, як вечір настане, заведуть пісню - Туман яром. Ви, діточки, їдьте. Може, побудуєте десь безпечне та цікаве життя. А мені, старій, тут вже помирати - під іранськими шахедами. Прости господи, але ж яких ти жалюгідних створінь породив - отих клятих "пуцинят". Не можу тебе ані зневажати, ані любити, але на чиєму ж ти боці? Я - на боці свого садочку. Як прилетить ракета і згорить він, то хай вже зі мною! Прощавайте, діточки мої рідні! Хай вам щастить. А за мене не...