ПЮрЕ, литературный проектЕлена Чернова 14 июня 2023 в 12:41
Рассвет
Повесть
Вночі десь неподалеку лунали постріли, так гучно, що здавалося, плавилися мізки. І раптомі запала тиша. Довго прислухалися - ані звука. Що робиться в світі - не знали.
Степаніда дістала приймач, вставила батарейки, але кам'яні стіни печери сигнал не пропускали.
- Наступної ночі вийдемо на гору, послухаємо новини. Може, прийдеться сидіти в печері довго, до тих пір, поки наші козаки не виб'ють звідси ту бридку голоту.
- Що ж там коїться, в селі, чи живі всі? - зітхнула Віка. Не думала, що стане печерною людиною у двадцать першому столітті. Не уявляла собі, що зненацька присунуть поганці і ні за що знищать село, людей, їх працю.
- Як там Іра? Як мої квіти? - переймалася Віка.
- Годі зітхати, - спокійно відповіла Степаніда. - Ось побачиш - наша армія повалить кацапську гидь, і ми ще погуляємо в селі з піснями, квітами, картинами, медом, бджолами!
- Але ж коли, коли? Скільки тут сидіти?
- Скільки треба, стільки й сидітимо, - рішуче наголошувала Степаніда. - Уночі послухаємо новини, може скажуть - в якому напрямку пересувається ворог. Маю надію, що наші славні братчики дали їм відсіч, і скоро будемо вільні.
Балакали вдень пошепки і то дуже мало. Опівночі вийшли з печери нагору та увімкнули приймач. На FM частоті піймали Українське радіо. Новини приголомшили: Ізюм окупований. Харків, Суми в облозі. Чернигів зруйновано, немає води, світла, газу, зв'язку. Чернобильська АЕС захоплена. В Києві- вуличні перестрілки з диверсантами, Маріуполь бомблять, Херсон окупований. Запорізька АЕС захоплена. Каховська ГЕС замінована.
Повернулися в печеру пригнічені.
- Жахіття, - повторювала Віка. - Зграя божевільних. Незліченна зграя. Хто їх, сучих синів, і навіщо народив?! Якою гнійною отрутою викормила того путіноіда мати? Як його, сучого сина, земля носить? Кінець кінцем, Гітлера спалили? Спалимо й Путіна!
- Так, обов'язково спалимо того москальського сци..на! І дуже скоро, - схвально відгукнулася Степаніда. - А нам з тобою треба своїх відшукати. Цю ніч почекаємо, а потім проберемося в село, може, врятуємо когось.
Через добу, рано вранці, одяглися і попрямували, озираючись на засічки на деревах, до Сніжковки. Ще здалеку вгледіли - село розтрощено вщент. Замість хат стирчали обвуглені стовбури. Вцілила лише одна, велика - бджолярів.
- А щоб вас, стерв'ятники, холера побрала. Знищили хати, мабуть, нікого в живих не залишилося.
На снігу побачили гусеничні сліди тяжкої бронетехніки.
- Орки десь недалеко, - вирішила Степаніда, - вони можуть повернутися абиколи, треба поспішати.
Віка зі старою зайшла до руїн, що залишилися на місці будинку Іри.
- Що це? - Віка вчула жіночий стогін. Іру знайшли у льоху, приваленою камінням. Жінка була притомна, але просила її не чіпати.
- Позвоночник, кажется, сломан, - едва слышно прошептала.- Уходите. Они скоро вернутся.
- Мы тебя не оставим, - сказала Вика. - Перенесём в лес.
- Не надо. Я уже все... Дайте воды.
Дали води та вкрили вмираючу ганчір'ям.
- Шо будемо робити? - запитала Віка стару. - Мабуть, я залишуся, догляну.
- Уходите, - шептала Ира, - .Только сперва... убейте.
- Шо ти, дитинко, таке кажеш? - запитала Степаніда. - Що придумала? Ми ж не русня. Ми рятуємо, а не вбиваємо.
- Послушайте, - Іра силилася сказати щось важливе
Віка намагалася її втішити.
- Ирочка, все будет хорошо. Только не волнуйся. Лежи спокойно.
- Это зэки. "Вагнеровцы". Сказали - утром вернутся... за золотом.., глаза вырвут, если не скажу, где золото.
- Глаза..?! - вжахнулася Віка.
- Говорили: ты продаешь картины за границей, значит у тебя есть золото.
- Откуда они знают - про картины?
- Мабуть, я здогадуюся - звідки, - задумливо відповіла Степаніда.
- Они скоро.., - одними губами сказала Ира. - Мое золото... в углу, возьмите.., сколько унесете.
Десь здалеку почувся шум двигунів.
- Убейте, прошу...
Степаніда, вагаючись, дістала з торби маленьку пляшечку з темною рідиною.
- Це я собі приготувала, на той випадок, якщо орки схоплять, - сказала вона. - Дівчинко моя, прости мене. Ковтни і заснеш. Нічого не бійся. Усе буде гаразд.
- Скорее, умоляю, - прошепотіла Іра. Шум двигунів чувся десь поруч. Степаніда піднесла пляшечку Ірі, та жадібно ковтнула, посміхнулася. - Хорошо... А у меня сегодня день.., - і затихла.
- Боже, - стисла зуби Віка, ледь стримуючись, щоб не завити на весь світ.
Степаніда заплющила покійниці очі.
- Спочивай, бідолашна.
Бронетехніка шурувала навмання по селу. Треба було тікати.
- Іра просила...
У кутку льоху Віка знайшла ящик з картинами.
- Ось її золото. Треба рятувати картини.
Степаніда похитила головою.
- Залиш це. Рушаймо.
- Беріть одну, я ще одну, благаю. Це її остання воля.
Далі буде