Повесть Гнедых, дорвавшись до своего любимого фольклора, как кот до сметаны, загонял певицу, хотел, чтобы Степанида еще пела и ещё. Но Степанида, спев не менее десятка исторических песен, в ответ на уговоры Гнедых, развела руками: поздно, пора укладывать внучку. Пришлось студентам-практикантам откланяться. Пока Кобыла собирал аппаратуру, практикантки вышли с хозяйкой во двор - осмотреть ее богатство: сад, огород, шикарные клумбы с георгинами, розами и гладиолусами. Неподалеку, возле ульев, хозяйничал муж Степан. Закончив подкормку пчел, принёс гостям в подарок баночку прозрачного цветочного меда. Студентки поблагодарили его и поинтересовались у Степаниды. - А что это за кепка у вашего мужа, какая-то необычная, и формой, и цветом? Степанида улыбнулась - Це я привезла отой кап з Торонто. Там усі ходять у таких. А для наших тутешніх це якесь страшне диво. Усе село тепер глузує з діда, мовляв, в цьому кепіі Степан наче і не Степан, а нібито справжній американський шпигун. Вика изумилась. - Так вы были в Канаде? Но как вы там оказались? Степанида рассказала. - Еге ж. Була той рік. У мене там живе рідна сестра, мій близнюк. У сорок другому в наше село зайшли фріци. Та почали хапати молодь і саджати у вантажівки. І мою сестру схопили. Такий крик та плач стояв навкруги, хай бог милує. А я на городі полола. Мати каже: тікай, доню. Я в лісі і сховалася. Думали, що наших усіх стратили десь у концтаборах. А два роки тому принесли лист з Канади. І ми нарешті довідалися, що сестра жива. Її звільнили у сорок пятому в Германії союзники. Вона у Берліні побралася з офіцером з Канади. І ось надіслала мені запрошення. Я й поїхала до неї в гості. - І як воно - там? - спросила Вика. - Гарно, дуже гарно. У них багата ферма, великий дім, там є все, і посудомийна машина, свої ставки, ліси, навіть невеличкий літак. Покатали мене над Канадою, краса, та й годі. Сини її теж мають свої ферми. Подарували, отаке, мені цілу валізу суконь, я їм казала: та навіщо?! Як повернулася, роздала сукні тутешнім бабам, куди ж мені стільки? Та й носити нікуди, бо що в селі - хата-город кожного дня і всі розваги. Вмовляла сестра залишатись у них назавжди. Але... - Але? Степанида обвела взглядом бескрайние пшеничные поля, уходящие за горизонт сосновые леса, торжественно извивающийся между ними Северский-Донец и вздохнула: - Але ж тут, у Сніжковці, краще. (Продолжение следует)