Друга світова війна найбільша і найстрашніша в історії людства. Для більшої частини українського народу ця війна стала реальністю 22 червня 1941 року

Як частина Другої світової вона мала свою самоназву – Велика Вітчизняна війна совєтського народу (зараз під впливом іншого ідеологічного контексту її ще називають німецько-совєтською). Якщо взяти до уваги український вимір цієї війни, то історики кажуть, що лише загиблими Україна втратила від 5 до 7 мільйонів чоловік. Але як кількісно виміряти біль від втрат, муки і жах від пережитого? Врешті, 8 травня 1945 року в результаті титанічних зусиль народів Совєтського Союзу і його союзників по антигітлерівській коаліції Німеччина капітулювала. І була перемога «со слєзамі на глазах».

Одним із психологічних наслідків цієї війни стало ототожнення багатьма фронтовиками (і не лише) факту перемоги у цій війні з правлячим комуністичним режимом на чолі зі Сталіним. Притупилося в пам’яті, забулося, виправдалося багато чого такого, що рівняло цей режим із нацистським: голодомори і репресії, і навіть роль Совєтського Союзу у розв’язанні Другої світової.

Отже, страшна війна закінчилася і далі вона може існувати лише в пам’яті покоління, яке її пережило. Зрозуміло, що пригадування подій минулого не завжди те, що самі історичні події в момент їх здійсненості. Ми завжди пригадуємо події, учасниками, яких були самі, якось однобоко. А дещо і пригадувати не хочеться. Тому пам’ятання й пригадування завжди вибіркове й проходить воно одночасно із моментом забуття. Ну а там, де пам’ять про війну її безпосередніх учасників, там і історична політика правлячого комуністичного режиму, який вказує як напрямки потрібного пам’ятання деяких історичних фактів, так і напрямки забуття невигідних з точки зору владних потреб компартії.

Як приклад такої мінливої історичної політики можна назвати оголошення робочим днем 9 травня у 1947 році та вихідним у 1965 або ж заборону говорити про причини поразки совєтських військ на початку війни. Час всесильний, він рухається далі у свій вимір майбутнього і ось настає момент, коли останні носії безпосереднього досвіду війни – ветерани – відходять у інші світи, а у цей світ приходять покоління, які можуть про ту, таку далеку від них у часі подію, щось знати лише з опосередковуючих джерел: книг, кінофільмів, шкільних підручників чи музейних експонатів.

Питається: як це покоління може пам’ятати і що воно може пам’ятати? Загальні тенденції: зростає роль історичної політики у конструюванні «потрібного» образу війни для споживання його масовою свідомістю.

Прикладом такого маніпулятивного перекомбінування смислів з точки зору ідеологічного контексту сучасності може бути названий «культ перемоги» в Росії чи «український вимір Другої світової» в Україні. У молодого покоління немає великої потреби у відтворенні образів тієї війни, вони люди іншого часу і їхня свідомість, включаючи пам'ять, спрямована на обслуговування і вирішення важливих особисто для них проблем сучасності.

Тому без спеціальної актуалізації з боку зацікавлених владних структур пам'ять про ту страшну війну у свідомості молодого покоління буде поступово згасати