Анна КОРШУНОВА: “На мій погляд, якісні краєзнавчі видання для дітей – це потужна зброя в інформаційній війні”

Нещодавно в Агенції промоції "Суми" відбулася презентація книжки Анни КОРШУНОВОЇ та Світлана КАЧУРОВСЬКОЇ "Маленькі історії казкового міста". На сторінках видання казкові герої розповідають свої неповторні історії, які пов’язані із рідним містом Суми.

Як створювалися ці оригінальні й зворушливі казкові оповідання, ми розпитали в одного авторів книжкової новинки - Анни Коршунової.

r: Пані Анно, це вже друге видання, яке продовжує тему знайомства з історією міста над Пслом. Як «живе» перша книжка?
А.К.: Перша книжка «Казкове місто Суми» восени цього року перевидана у кращій якості, доповнена. Змінивши формат книги, ми отримали можливість додати й розширити інформацію. Вона швидко розходиться, і дуже приємно, що книжку про Суми замовляють читачі з інших міст України – Києва, Чернігова, Чернівців, Хмельницького і навіть з-за кордону. Така собі «дитяча дипломатія» в дії.
Власне, ми зі Світланою й розраховували на те, аби «достукатися» до дорослих через дітей. Саме тому книжка розрахована на молодших школярів, на той вік, коли діти читають вголос з дорослими або ж батьки читають дітям. Просту, доступну й цікаву інформацію про рідне місто таким чином отримує вся сім’я, і є привід згадати дитинство, поговорити про Суми (а дитині ж не казатимеш, що це – місто бидла), помандрувати вулицями й нарешті звернути увагу на пам’ятки. Подивитись на своє місто очима дитини, дивуватися, радіти й любити його ще більше.
У нашій країні побутує дивне ставлення до дитячої літератури й, зокрема до науково-популярної, як до другорядної, несерйозної. Особливо серед науковців – з таким снобізмом я зіткнулась, коли працювала над дисертацією. Мені настійливо радили ні в якому разі не згадувати в документах, що я журналіст і нікому не казати, що я дитяча письменниця, бо «что же Вы чем попало занимаетесь? Это же позорно!». Чи багато в Україні професорів, докторів наук, здатних написати захоплюючу, цікаву дитячу книжку саме про той напрямок, у якому вони працюють? Але ж яким чином «вирощувати» зміну, зацікавити дитину до пізнання світу, до наукового пошуку? На жаль, майже вся література цього жанру в нашій країні перекладна, і вітчизняний нон-фікшн (твори, які грунтуються на фактах) тільки починає розвиватись.
В усьому цивілізованому світі дитяча література – це не просто казочки для малят, це дзеркало майбутнього країни, інструмент виховання особистості. Вона насправді набагато складніша за дорослу, має досить жорсткі вимоги, які базуються на віковій фізіології й психології. У видавництві, з яким я співпрацюю, рукописи оцінюють не тільки редактори, а й обов’язково – психологи й педагоги.

r: З чого у Вас почалося захоплення краєзнавчою літературою?
А.К.: Мені здається, краєзнавчі видання для дітей життєво необхідні, особливо зараз. Якщо хочете – це потужна зброя в інформаційній війні. Скільки б ми не проводили заходів з патріотичного виховання, на якому б доступному рівні не пояснювали дитині історію країни – для малят це абстракція, це надто глобальні речі. Любов до своєї країни, як на фундаменті, стоїть на любові й повазі до того куточка, де ти народився, до вулиці в місті або кутка в селі, де минуло дитинство, до своєї родини. Без цього фундаменту будь-який патріотизм розвалиться при найменшій загрозі, як картковий будинок, перетвориться на шароварщину й манкуртство. Дуже важко прищепити захоплення й здивування своєю маленькою батьківщиною дорослій людині – надто товста «кора» негативу, невдоволення, викривленої інформації наростає за життя. Ми забуваємо, що дитина живе вперше і яскраві враження, отримані протягом першого десятиліття, – найважливіші, вони закарбовуються в пам’яті на все життя. Якщо ці враження  про своє місто — позитивні, світлі, отримані від найрідніших людей – мами, тата, дідуся й бабусі, якщо вони викликають здивування, захоплення й зацікавлення, почуття гордості за свій край, вони залишаться назавжди. Вивітряться з пам’яті цифри й дати, назви архітектурних стилів, але емоції, відчуття близького, затишного, єдиного в світі куточка Землі залишиться. Захищати й берегти можна або те, що глибоко й віддано любиш, або – за гроші. В другому випадку можна завжди запропонувати більше. А ось перше… Ми зі Світланою намагаємося створити позитивні емоційні «прив’язки» в маленьких сумчан свого до міста, пробудити світлі почуття, які потім стануть світлими спогадами. Їх важко потім чимось підмінити, витравити. До того ж це своєрідний імунітет проти будь-якої пропаганди. Тому – чим більше дитячих книжок краєзнавчого спрямування – тим краще!



r.:Як відбувався творчий процес над створенням "Маленьких історій казкового міста"?
А.К.: В цьому плані друга книжка, «Маленькі історії казкового міста», є надзвичайно емоційною. Це такі коротенькі зворушливі казкові оповідання, де головними героями є… пам’ятники. Вона не є продовженням першої книжки, це зовсім інше видання – художнє.
Перша книжка – це результат більш ніж 9 місяців роботи, дуже серйозної й відповідальної. Світлана створила понад 200 малюнків - і навмисне намагалася малювати так, наче це зробила дитина. Це не притаманна їй техніка, тому, звичайно ж, було складно. До того ж ми трохи втомилися від певних обмежень, які накладає історична й географічна інформація, хотілося продовжити роботу, пофантазувати. Але як? Легенд у нашому місті не так вже й багато… Ідея «оживити» місто належить Світлані: в її робочому блокноті серед записів народився перший ескіз Альтанетти, Цукрика, Фонтанчика… Ну а далі вже справа навіть не пішла, а полетіла. Це було так незвично й весело – «відпустити» уяву. Чому б і не заговорити пам’ятникам і будинкам, чому б не погратися в цю гру, де місто живе і в ньому живуть, радіють, сумують і спілкуються не тільки люди. Ось так виникли «Маленькі історії казкового міста». Ми трохи побоювались, як це сприйматимуть дорослі, але в тому, що нас зрозуміють діти, сумнівів не було! Якось так знову сталось, що розраховували на молодших школярів, а книжка вийшла за вікові обмеження.
Книжки принесли нам безліч нових друзів, нових ідей, і це дуже мотивує писати далі. Кілька разів ми бачили, як мама або дідусь разом з дитиною мандрують по місту з книжкою. А коли п’ятирічна дівчинка проходить повз ліхтарик «Я чекаю, бо кохаю» на Воскресенській, махає ручкою й вигукує «Привіт, Любасю!»… Розумієш, що це варте будь-яких премій, відзнак і відгуків критиків…


r: Нещодавно на сайті видавництва «Час майстрів» у Вас відбувся діалог із читачами. Які роздуми у Вас викликало це щире й змістовне спілкування?
А.К.: Запитань справді було багато, і я кілька днів до глибокої ночі сиділа за комп’ютером. Надзвичайно багато запитань було про те, як дитину привчити читати. Так, я вперше серйозно замислилась над цим, бо в мене такої проблеми не було. Уже за рамками акції продовжую дослідження, бо справді цікаво. Адже навчити дитину читати – то лише півсправи. Зазвичай на цьому батьки вважають свій обов’язок виконаним. І починається: «Ти чому не читаєш?», «Не читатимеш – виростеш дурнем!», «Ану відкрив книжку й читаєш!» Далі йде суцільний примус, непідйомна шкільна програма, твори, які дитина ПОВИННА прочитати. Вслухайтесь – повинна прочитати! Цікаво, що запитання «а що читаєте ви, дорослі», часто викликає здивування або нерозуміння: «Навіщо? Я вже не в тому віці…», «Мені ніколи…». Оце і є відповідь. Треба починати з себе. Дитина повинна бачити, що батькам цікава книжка, бачити їх з книжкою в руках, читати разом, у старшому віці – обговорювати прочитане, ділитися враженнями й «ставати в чергу» за цікавою книжкою. Запитайте в себе, як часто у вашій квартирі книжка буває в руках – не на поличці, бо в шафі книги сплять, а на столі, на кріслі, тумбочці… Що читає зараз ваша дитина?
 

Я теж почала з себе. Пройшлась по квартирі, зібрала «врожай» живих книжок, які зараз читає родина: «Бартімеус», «48 законів влади», «Червоні вітрила», «Хлопчик зі шпагою», «Подарунок на іменини», «1984»… Пам’ятаю, як минулого літа бабуся всідалася вечорами в кріслі, відкривала шостого «Гаррі Поттера», вдягала окуляри і на Анрійкове «Бабусю, я хочу розділ дочитати» відповідала: «Іди, дивись свій телевізор…». Але черга за книжкою була цікавішою за телевізор!
Це – елементи оточення дитини. Але, на жаль, ми не вчимо її змалечку сприймати художнє слово, отримувати задоволення від читання, радість від відкриття світу через книжку. Чи багато ми говоримо про почуття — письменника, який створив книгу, читача, який її прочитав, героїв, які в ній живуть? Звичайно, простіше обмежитися наказом «Читай!», а потім дивуватися, чому дитину верне від самої згадки про книжку.

r: Ваші творчі плани та задуми?
А.К.: У мене зазвичай «в роботі» одночасно 2-3 книжки. Стільки ще всього хочеться сказати, поділитися, таке враження, що попереду – ціла купа речей, які варто спробувати й зробити щось нове, новому навчитися. Хочеться попрацювати в напрямку дитячої науково-популярної літератури, дописати продовження «Компа і компанії», спробувати себе у жанрі фентезі. Можливо, колись візьмусь і за дорослу книжку, але дитяча мені зараз набагато цікавіша.

Досьє
Ганна ШЕВЧЕНКО
(літ. псевдонім Анна Коршунова) Журналіст, викладач, дитяча письменниця.

Минулого року її ювілейна десята дитяча книга «Комп і компанія» отримала одну з найпрестижніших літературних премій «Книга року ВВС Україна». Також в активі письменниці низка престижних перемог у літературних конкурсах. Нині загальний тираж дитячих видань сумської письменниці понад 50 000 екземплярів.

З 2009 року пані Ганна працює в КЗСОР «Сумська обласна гімназія-інтернат для талановитих та творчо обдарованих дітей», де вона є шефом-редактором експериментального видання, медіапедагогом, головою наукового товариства «Інтелект» і керівником гурткової роботи.

Також у активі пані Анни — 18 наукових публікацій; 2 збірки тестів з географії; посібник з медіаграмотності (у співавторстві), участь у популяризації краєзнавчої інформації природничого-географічного й екологічного спрямування.

Одним з головнимї своїх надюань відома сумчанкам вважає активний відгук та діалог із маленькими читачами, професійні успіхи своїх учнів, з якими вона спілкується вже як з колегами.