Як це не дивно, але в Україні день національного прапора святкують двічі. 24 липня - лише в Києві (в пам'ять підняття синьо-жовтого стяга над Київрадою на Хрещатику цього дня 1990 року). А через місяць, 23 серпня, - це вже загальнонаціональне свято, встановлене Указом Президента 2004 року. Воно прив'язане до підняття українського прапора над Верховною Радою у серпні 1991-го.
Та не завжди підняття синьо-жовтого полотнища святкувалося. Були часи, коли воно каралося. А проте ніколи не бракувало зухвальців, ладних платити "по повній програмі" за таку честь.
1958 року у селі Вербиця Ходорівського району Львівщини виникла підпільна група, члени якої по ночах вивішували національні прапори та поширювали антирадянські листівки. 1962 року керівника групи Федора Проціва засудили до розстрілу, а ще шістьом підпільникам "впаяли" від 8 до 15 років позбавлення волі.
У листопаді 1961 року в селі Витвиця на Стрийщині міліціонер (!) Михайло Дяк таємно встановив український прапор. "Злочинця" тоді викрити не вдалося, і це надихнуло його однодумців на створення відомого в нашій історії "Українського Національного Фронту".
Одним із його провідників згодом став став не менш відомий Зіновій Красівський. УНФ досить активно діяв до 1967 року, після чого його члени опинились у радянських "виправних установах".
Одні з найвідоміших у наш час "прапороносців" - т. зв. "першотравнева двійка". Слюсар Георгій Москаленко та будівельник Віктор Кукса в ніч проти "пролетарського свята" 1 травня 1966 року замінили червоний прапор , встановлений над будинком Київського інституту народного господарства, на синьо-жовтий (та ще й з тризубом і словами національного гімну).
Майже рік спецгрупа московського КГБ вираховувала сміливців. Отримали 2 і 3 роки мордовських таборів. Генпрокуратура "незалежної" України у наш час довго не хотіла реабілітувати двох українських дон-кіхотів, але під тиском громадськості відступила.
До 55-ї річниці проголошення незалежності УНР, у ніч проти 22 січня 1973 року, в райцентрі Чортків (Тернопілля) хтось підняв 4 національні прапори та розвішав прокламації. У народ пішла крилата фраза сторожа кінотеатру, над яким вивішали один із прапорів: "Увечері дивлюся - ваш прапор, а рано дивлюся - наш прапор".
Як з'ясувалося, це була справа рук 9 юних підпільників із сусіднього села Росохач. Невдовзі майже всі вони теж опинилися у мордовських таборах.
У ті часи такі випадки ретельно замовчувалися, до нас доходили лише невиразні чутки. Але, здається, ми і тепер не все знаємо про спроби демонстрації українського національного прапора в хрущовсько-брежнєвські часи.
Мешканець буковинського села Самушин, Борис Захарович Небеснюк, розповів мені свою історію.
Він син селянина, інваліда румунської армії, 1958 року засудженого до року позбавлення волі "за мішок колгоспного сіна". Батьків брат, Василь Небеснюк, член ОУН з 1930-х років, був старшиною УПА й загинув 1948 року в селі Бояни Новоселицького району.
1964 року Борис Небеснюк закінчив у Харкові фельдшерську школу. Але замість одразу видати випускникам дипломи, їх попередньо скерували на збирання врожаю капусти в радгоспі "Краснопільський" Криничанського району Дніпропетровщини. То була саме та осінь, коли Президія ЦК КПРС усунула М.С.Хрущова з посади "вождя радянського народу".
Час навчання у Харкові небіж упівця не змарнував. Він потрапив в українофільське середовище - щось на кшталт підпільного патріотичного гуртка.
11-х національно свідомих студентів медінституту та фельдшерської школи, за словами Небеснюка, згуртував докупи професор терапії того ж медінституту (за сумісництвом викладач фельдшерської школи), уродженець Волині Григорій Писаренко. Його чи то батько, чи то дід брав участь у визвольних змаганнях 1917-1921 рр.
Професор Писаренко нібито підтримував безпосередні контакти з київськими "шестидесятниками". Небеснюк запевняв мене, що імена В'ячеслава Чорновола , Василя Стуса та братів Горинів були йому відомі ще з тих часів.
Наснажені розвінчанням "культу особи Сталіна" та хрущовською "відлигою", гуртківці плекали надії на національне відродження України. У неформальному гуртку був навіть один хлопець із Курщини - формально частини Російської Федерації.
На сільгоспроботи разом з Небеснюком потрапили ще двоє гуртківців - його однокурсників. Це були Василь Осадчук із Луцька та Дмитро Соболюк із Виноградового (Закарпаття). Обидва, як і Небеснюк, колись мали когось із родичів в УПА (здається, професор Писаренко саме таких і намагався залучати до свого гуртка).
Троє хлопців-"западенців" так запалилися патріотичними ідеями, що в криничанських степах не змогли втриматися від антирадянської акції. Ближче до "жовтневих свят" вони вирішили замінити червоний прапор над сільським клубом на "жовто-блакитний".
Купили в сільмазі чотири чехословацькі нейлонові сорочки - дві жовті, дві блакитні. Пошити прапор доручили своїй місцевій подружці Зіні. Зіна не знала, що за прапор вона шиє, - її запевнили, що це символіка студентського трудзагону. Згодом Зіна не постраждала, бо на допитах її ніхто не "здав".
До речі, "прапороносці" навіть не знали, яка барва має бути вгорі, яка надолі. То й пошили "жовто-блакитний" - бо щось таке чули.

 
Коли жовто-блакитний прапор замайорів над сільським клубом, більшість місцевого населення нічого не зрозуміла. Усе збагнув лише голова парткому. Як наслідок - десь по обіді в селі з'явилося КГБ. Тоді нарешті загадковий прапор зняли. До вечора двоє "подєльників" Небеснюка вже були під арештом. Його трохи порятувала добра "чуйка" - встиг чкурнути в рідний Самушин.
Але за кілька днів і на самушинському обійсті з'явилися голова сільради, дільничний міліціонер і "двоє в цивільному".
Доставили до Харкова. Слідчі намагалися з'ясувати, хто намовив на "антирадянщину". Все взяли на себе. Ті харківські 11-3=8, здається, так і залишилися поза увагою "контори глибокого буріння", а потім - істориків дисидентського руху.
Щодо решти студентської братії, то на слідстві та суді не бракувало свідчень колишніх одногрупників. Небеснюк каже, що до арешту їх, "бандерівців", боялися. Зате ж потім...
На відкрите судове засідання в БК заводу ім. Малишева в квітні 1965 року зігнали студентів. Радянська молодь скандувала: "Роз-стрі-ля-ти! Роз-стрі-ля-ти! Бен-де-ри!".
Найцікавіше, що "пришили" підсудним не "політику", а статтю 140 ККУ ("Крадіжка"). Малася на увазі "крадіжка" тих, власне, нейлонових сорочок. Дали кожному по два роки позбавлення волі.
Коли до кінця терміну залишалося два місяці, зробили "пересуд". Новий процес відбувся в Криничанці. Тепер звинувачували за статтею 142, частина 3 ("Розбій, поєднаний з спричиненням тяжких тілесних ушкоджень або вчинений особливо небезпечним рецидивістом").
Може, я чогось не зрозумів, але Небеснюк стверджує, що спочатку мали за тією статтею "вишку" (це, виходить, як у випадку з Левком Лук'яненком?). І лише після касації відомому Генпрокурору СРСР Руденку вирок замінили на 15 років позбавлення волі і 5 років вислання. Зарахували в термін два вже відбутих на нарах роки.
Після другого суду трьох засуджених розділили, і Небеснюк не знає подальшої долі своїх друзів, хоч згодом кудись писав і намагався їх знайти. Сам він покарання відбував у Харкові. До 50-річчя Радянської влади йому "зрізали" 4 роки ув'язнення, а до 100-річчя з дня народження Леніна - ще й два роки поселення.
Після закінчення "відсидки" 1972 року опинився на поселенні в селищі Вожський Мікунського району Комі АРСР. Серед інших місцевих поселенців запам'ятав кількох колишніх начальників поліції часів німецької окупації, а також колишніх бійців і командирів УПА.
В Україну повернувся 1975 року з обмеженням щодо поселення у великих містах (так званий "101-й кілометр"). Спочатку працював на будівництві Молдавської ДРЕС (це тепер "Придністровська республіка"), згодом перебрався в рідну Чернівецьку область - на будівництво Дністровської ГЕС.
Каже, що і тут його часом затримувала міліція й тримала по кілька днів (мабуть, для профілактики) в СІЗО райцентру Сокиряни.
3 2006 року на пенсії (отримує 287 гривень). Не реабілітований - бо сидів за кримінальними статтями.
Все тут викладено докладно так, як розповідав пан Борис. Автор намагався перевірити достовірність цієї оповіді. На жаль, згаданих тут імен не вдалося знайти в Інтернеті. Так само нічого про ці події не знали дослідники антикомуністичного руху опору в УРСР, до яких я звертався.
Це можна пояснити: інші самодіяльні "прапороносці" відбували свої терміни в мордовських чи уральських таборах, де контактували з "шестидесятниками", і їхні історії ставали відомими ширшому загалу, а Б.Небеснюк весь час "сидів" у Харкові.
У Харківській правозахисній групі пояснили, що, на відміну від "політичних", справи "кримінальників" не зберігаються в архівах органів МВС довше певного терміну. А з часу затримання "прапороносців" минуло вже 47 років.
Втім, може, хтось із тих, хто це читатиме, щось чув про згадані події або про цих людей і може підтвердити чи спростувати цю оповідь?

Андрій Квятковський
Журналіст, редактор легендарної газети "Post-Поступ". Співавтор книги "Цвинтар на Личакові"

http://www.istpravda.com.ua/