Сложно и страшно писать о войне. Мы никогда не думали, что будем жить в такое время, когда на части нашей территории идут боевые действия, а мы, просыпаясь, сразу включаем телевизор или залезаем в интернет, чтобы узнать, как там наши защитники, наши герои, наши бесстрашные воины, которые не дали и не дают этой страшной гидре войны  пускать свои щупальца дальше. Сложно и страшно писать о войне, но во сто крат сложнее нашим ребятам на линии фронта. И самое меньшее, что мы можем сделать для них - это не забывать о них, ведь это настоящие Герои. Не забывать о живых, помнить о погибших, о их родных и близких.

Когда мы готовили к выходу первое издание "Книги памяти", в которой писали о ребятах из Сумщины, погибших в зоне АТО, самой большой мечтой нашего коллектива было одно желание - чтобы первое издание этой книги стало и последним. Хотя в душе понимали - это невозможно, слишком сильно закрутилась пружина войны на востоке нашей Родины. Тогда в книге было 53 истории о наших Героях, которые погибли, защищая нашу родную землю от врагов.  Через год вышла вторая "Книга памяти" и в ней насчитывалось уже 117 рассказов о погибших ребятах. 117 историй, за которыми заплаканные глаза родителей, жен и детей и вечное горе. Да и у тех, кто писал, вычитывал, корректировал, верстал эти книги на глаза не раз наворачивались слезы - слишком пронзительно все это было ощущать и слишком тяжело воспринимать.

Теперь уже практически готово к выходу третье издание "Книги памяти". И опять за сухими строчками и цифрами - боль, боль, боль. Боль утрат, бессилие от того, что не знаешь, как остановить эту ненавистную войну, которая уже унесла столько жизней. Война не хочет нас отпускать. Словно по злой иронии судьбы, получается так, как только книга готова, к нам начинают вновь приходить трагические вести о гибели наших ребят в зоне АТО, а если быть честным - на фронте так пока и не названной официально войны.

Вашему вниманию рассказы о тех жителях Сумщины, кто погиб в этой страшной войне в 2017 г. летом и осенью, а также список ребят, о которых мы по тем или иным причинам еще не успели написать. О тех ребятах, которые ушли от нас немного раньше, мы писали накануне Дня героев.

Тогда мы так надеялись, что утрат больше не будет... Но этого не случилось. Жители Сумщины погибали в АТО и летом и осенью, и, увы, не только от рук наемников российской армии и террористов так называемых "ДНР" и "ЛНР". А накануне Дня защитника Украины хочется поздравить всех тех, кто защищает целостность и независимость нашей страны и призвать всегда помнить о тех, кто сложил головы на этой страшной войне. Слава Украине! Героям слава!

Олександр Горностаєв. Війна не відпустила солдата



52 роки, м. Суми (7.09.1963 — 20.06.2016)

Солдат, старший навідник 15-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади Олександр Горностаєв загинув в смт Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області при зіткненні з диверсійно-розвідовальною групою ворога.

Він три місяці не дожив до свого п'ядесят третього дня народження. Залишились мама, сестра, дорослий син. Олександр закінчив Сумську ЗОШ № 8, Харківський політехнічний інститут, відслужив строкову службу у ПДВ, працював на Сумському заводі “Насосенергомаш”. Його мирний фах зараз зветься айтішнік, але сестра Тетяна пригадує, що Олександр завжди мав потяг до пригод, змін, чогось надзвичайного. Мабуть, тому ще в шкільні роки захопився парашутним спортом, тренувався в парашутному клубі ДТСААФ в с. Михайлівка. Тому й потрапив у десант. Але це стосується юнацьких років. Та неспокійну вдачу, як каже Тетяна, зберіг на все життя. Ще Олександр був наполегливим і рішучим, за спогадами тих, хто його знав.

Це не той випадок, коли людина опинилась у безвихіді. Олександр міг лишитися вдома, але зробив свій вибір

Всі роки до початку російської агресії Олександр жив як звичайна людина, сприймаючи всі виклики буремних часів “перебудови”, перших років Незалежності. Дбав про сім'ю, шукав заробітку. Їздив працювати по різних місцях, в Росію також. Працював за фахом — займався програмним забезпеченням на різних фірмах і підприємствах. Коли почались військові дії на Донбасі, щось в ньому змінилося, як пригадують рідні. Бачив, що треба йти захищати Україну, вважав, що такі, як він, дорослі, з армійським досвідом за плечима, мають це зробити в першу чергу. “Зовсім зелені хлопці воюють, тож таким, як я, сидіти вдома не випадає”, - ділився думками з рідними колишній десантник. До речі, колишніх десантників не буває — це в них така є приказка. Рідні, чесно кажучи, в захваті від такого рішення не були, та відмовляти Олександра було годі. У 2014 р. Олександр сам звернувся до військомату і відразу був мобілізований. Фактично пішов на війну добровольцем. Особливо докладних, тим паче тривожних звісток рідні від нього не отримували, тож нам невідомо, що довелось пережити чоловікові на протязі першого етапу його служби в АТО. Так, це був перший етап війни Олександра Горностаєва. Він повернувся додому через рік, у 2015 р. Шукав своє місце в цивільному житті, шукав роботу. Сестра Тетяна розповідала, що начебто знайшлась якась цікава пропозиція щодо роботи в Полтаві, але замість цього Олександр знову пішов до військомату і підписав контракт на проходження військової служби. Тобто якісь роздуми були, але Олександр зробив свій вибір. Війна не відпускала чоловіка. Досвід мав вже не тільки як військовослужбовець строкової служби, був вже загартованим у бойових діях воїном. З нового місця служби повідомляв, що частина подобається, поруч гарні хлопці, хороші командири, все гаразд. Та, як трапляється на війні, гаразд обернувся на негаразд. Страшний, безповоротний. Солдат Олександр Горностаєв загинув, виконуючи бойове завдання.

У Сумах прощались з воїном 23 червня, провести Олександра в останню путь прийшли близько двохсот сумчан. Окрім рідних, були товариші по зброї, представники місцевої влади, просто небайдужі люди. Про обставини загибелі розповідав командир 15-го батальйону 92-ї механізованої бригади ЗСУ Володимир Лаврик: “Він був мінометником, але сам попросився на передній край, перейшов у підрозділ вогневої підтримки. Того дня, 20 червня, зав'язався бій з ворожою диверсійно-розвідувальною групою. Міна розірвалась на відстані 6 м, двох бійців було поранено, а солдат Олександр Горностаєв загинув”. Так ось не дуже розлого, майже буденно... Але ж це війна, і не просто війна, а захист своєї рідної землі від ворога. Олександр сам обрав цей шлях, відкинувши можливість вести спокійне цивільне життя, як вже той, хто виконав свій обов'язок. Мабуть, не міг інакше. Однокласник Андрій Василенко розповідав, що Олександр завжди був рішучий і дуже легкий на підйом: «Сказав мамі, щоб зібрала йому речі з вечора, а вранці вже пішов! Син Максим впевнений, що в нього був найкращий батько в світі". Мама Валентина згадувала, що син завжди мріяв бути військовим, а як трапилась війна, так на все, що йому казали рідні, відповідав тільки: “А хто нас буде захищати?!” І не переклав солдат ні на кого ані свій обов'язок, ані свою долю. Вічний спокій йому і слава.


Сергій Клочков. Справжній чоловік для своєї родини



29 років, с. Дорошівка Ямпільського району (02.04.1987 - 03.03.2017)

Командир відділення 1-го зенітно-ракетного взводу зенітно-ракетної батареї зенітно-ракетного дивізіону 79-ї Миколаївської окремої десантно-штурмової бригади Сергій Клочков загинув за трагічних обставин від час виконання службових обов’язків під м. Авдіївка Донецької області.

Маючі цілком мирну професію (закінчив Харківський університет будівництва та архітектури, факультет «Цивільне будівництво»), наприкінці березня 2016 року підписав контракт про проходження військової служби у Збройних силах України. Мати, Клочкова Надія Григорівна, була шокована рішенням сина: «Я проти війні і не підтримувала його рішення». Щоб не засмучувати матір, Сергій повідомив про підписання контракту, коли все було остаточно вирішено: «Хто, якщо не я?»

Для матері це було болюче питання, тому що Сергія та його двох сестер вона піднімала та виховувала сама. Батьки розлучилися, коли хлопцю було 3 роки.

Народився Сергій Клочков у с. Калюжне Лебединського району Сумської області. Через 6 років родина переїхала до с. Дорошівка Ямпільського р-ну. Молодша дитина у матері, він був і єдиним чоловіком у сім’ї. На його плечі лягли всі турботи по господарству. «Звичайна сільська дитина», - каже матір, - завжди допомагав на городі, копав картоплю, робив всю чоловічу роботу по господарству».

Через дорогу від хати Клочкових - ставок, тож Сергій був вправним рибалкою, часто з вудочкою стояв. Був дуже добрим: любив тварин і мав багато друзів - люди тягнулися до нього. Але, за словами Надії Григорівни, «не був білий і пушистий, завжди мав свою точку зору».

«Все нормально, все добре», – завжди казав Сергій під час телефонних розмов

Грошей на навчання на військовій кафедрі родини не вистачило, тому після закінчення вишу Сергій пішов в армію на строкову службу. Проходив її у 8-му Чернігівському навчальному центрі Державної спеціальної служби транспорту, особовий склад якого у мирний час брав участь у будівництві сучасних автомагістралей та автомобільних мостів.

Після армії військкомат дав позитивну характеристику і хлопець працевлаштувався у Дергачівську виправну колонію №109 (Харківська область). Там Сергій пропрацював 2 роки. Колеги запам’ятали його добрим, щирим, надійним. Він завжди вболівав за справу, якою займався.

Коли підписав контракт, пройшов фахову підготовку у Житомирському навчальному центрі з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації особового складу для військових частин та підрозділів Високомобільних десантних військ Збройних сил України. Потім – служба у 79-й Миколаївський окремій десантно-штурмової бригаді. Поки не трапилася трагедія, родина навіть не знала, що Сергій знаходиться в зоні АТО. «Не хотів засмучувати, не обтяжував проблемами, був дорослий хлопець, - плаче матір, - запевняв, що за Мінськими домовленостями їх війська не будуть брати участь у бойових діях. Разом з тим казав, що завжди буде виконувати наказ».

Горе прийшло звідти, звідки його ніхто не чекав. Сергій Клочков загинув під час виконання службових обов’язків на лінії фронту під Авдіївкою, проте за обставин та причин, які досі до кінця не з’ясовані. Слідчі кваліфікували загибель військовослужбовця, як «нещасний випадок». Мати впевнена – його вбили.

За декілька днів до страшної звістки мама збиралася поїхати до сина, щоб подивитися, яке у нього життя, але 22 лютого 2017 року Сергій отримав важке поранення. Надію Григорівну повідомили телефоном тільки на наступну добу.  За словами командирів, товариш по службі розбирав зброю у бліндажі і випадково вистрілів. Куля поранила Сергія, який відпочивав на другому ярусі ліжка.

Лікарі довго боролися за його життя. Перша операція – у Покровському шпиталі, потім гвінтокрилом - до Дніпра, де хірурги прооперували вдруге і підключили до апарату штучної вентиляції легень.

Однак врятувати його життя не вдалося. За словами матері, після другої операції син протримався ще 2 дні, був при свідомості і зміг назвати ім’я того, хто в нього вистрілів.

Ще одна загадкова смерть, ще одна родина має пройти багато інстанцій, щоб дізнатися правду. У матері питань більше, ніж відповідей. Вона досі не знає, чому її не повідомили відразу про поранення, де сина тримали цілу добу після поранення, чому його відразу не відправили до шпиталю, чому слідчі військової прокуратури не опитали його у шпиталі, коли син ще був живий і при свідомості. Зараз мама продовжує жити для відновлення справедливості і добивається справжнього розслідування.

Прощання з Сергієм відбулося у с. Дорошівка Ямпільського району. Кортеж з тілом загиблого військовослужбовця чекали у районному центрі. Ямпільчани, які хотіли віддати шану загиблому, вийшли на головну площу селища з прапорами та смолоскипами.
Похований Сергій Клочков на кладовищі у с. Дорошівка.


Сергій Лисенко. Зірок з неба не знімав, але був надійним



31 рік, с. Чернеччина Краснопільського р-ну (14.03.1985 – 03.07.2016)

Молодший сержант, командир зенітної установки, воював під Авдіївкою. Загинув у с. Верхньоторецьке, Ясинуватського району Донецької області.

Народився Сергій у м. Суми. Навчався в 29 школі (до 7-го класу).
У 1998 році разом з батьками переїхав у с.Чернеччину, Краснопільського району. Сім’я завжди мріяла про власний будинок, любила сільську природу, врожайні поля. Сергій з дитинства хотів бути водієм, як батько. Після закінчення школи одразу пішов працювати в місцеве товариство. Батько, Сергій Іванович, із ранку до вечора – на роботі. Особливо в гарячу пору жнив. Мама, Ольга Миколаївна, згадує: «Син був моєю правою рукою. Разом їздили в ліс, сіно заготовляли, корів пасли. Садили, копали, возили картоплю та буряки з городу, який розповзався далеко вниз від хати, що стояла на горі. Хлопець, за що б не взявся, все зробить! Самій було б важко…».

Учителі пам’ятають Сергія скромним, урівноваженим, неагресивним. Говорять: «Завжди приходив на допомогу. Зірок з неба не знімав, але був надійним. Вони з батьком були схожі характерами – безвідмовні. Хлопець жартував доречно, негрубо. Якщо однокласники закидали дівчат гичкою, то Сергій ставився до них ввічливо. А дівчата з ним, як одна компанія...

У 2004 році Сергій відбув на службу в Хмельницьку область. Через півтора роки повернувся додому. Взимку 2006-го влаштувався на роботу в Державну службу охорони в м. Суми. Тут працював півтора роки. А 2007-го півроку слюсарював при Сумському виробничому підприємстві «Нафтохіммонтаж». Улітку став на облік у Краснопільський районний центр зайнятості, «від якого вивчився на водія». Їздив із батьком на УАЗі. Возив людей у сусіднє село, де живе єдина сестра зі своєю сім’єю. Мама згадує: «Відпрацював жнива і поїхав у Росію на заробітки. Був у Калузі, під Ленінградом, у Бєлгороді. І кожного разу повертався до сільської роботи в Чернеччину».

У 2014 році Сергія викликали у Військомат. Пройшов медкомісію. Висновок: «Умовно придатний». Відізвали аж у червні 2015-го (попав у 5-ту хвилю мобілізації). «Спочатку Сергія відрядили в навчальну частину на Десну. Потім перекинули в Башкирівку, під Харків. Пізніше – в Рівне. Звідти, в листопаді, відправили на фронт, під Авдіівку, – розповідає мама, – й одразу ж – на передову. Тут і воював до кінця, в нульовій позиції». Був командиром зенітної установки, яку перетягували «Уралом». Водив машину. Сестрі Яні, розповідав, що були і нічні виїзди.

«Він усюди шукав роботу, але постійно повертався у свою Чернеччину. Понад усе любив жнива…»

У вересні Сергій приїжджав у відпустку. Офіційно одружився. Привів жінку з дитиною. Її хлопчика всиновив. Хотів залишитися в селі. Купив будматеріали, щоб відремонтувати забір, зробити водостік. Мріяв: «Приїду додому? і буде в мене готовий «фронт робіт».

Батько дуже любив сина. Чекав його. Брату Григорію сказав: «Ось прийде Сергійко – заріжемо порося, приготуємо шашлики. Зберемо зустріч». У Сергія Івановича було хворе серце, та він відкладав лікування: «Повернеться син, замінить мене. Тоді й поїду в кардіологію». Возив людей на роботу й назад. Але одного дня не встиг усіх довезти додому, в Хмелівку… Помер у дорозі. Серце не витримало…

Син приїжджав на похорон. …На 40-й день поминали батька. А під вечір зателефонували Григорію (дядькові Сергія), повідомили, що Лисенко Сергій загинув. Відслужив на посту, де вистояв до останньої хвилини. Була липнева спека, тому одразу хотів змінити одяг. …Не дійшов, утратив свідомість.

У воєнкоматі мамі вручили «Наказ… про результати службового розслідування…», з якого дізналася, що в Сергія проявилися ознаки серцево-судинної недостатності. Було негайно прийнято рішення везти в ЦРЛ. Але по дорозі в лікарню її син помер. До закінчення демобілізації лишалося трішки більше місяця.
Сина поховали поряд з батьком на сільському кладовищі. Їхні могили повернуті одна до одної. Люди кажуть: «Щоб бачилися, розмовляли…».

Мамині очі знову наповнюються слізьми: «Як тільки якась машина гуркне біля хати, так і чекаю, що зайде хтось із Сергіїв… Важко заходити в кімнату сина». Тут прохолодно, чисто, пахне свіжістю терпкої трави. На склі серванту – фотографії обох Сергіїв, позначені чорною стрічкою. На столі – оформлені в яскраві рамочки – фото сина юнацьких років, а ще світлини онуків, школярів – Діми та Саші. Один одягнений у моряцьку форму, другий – у форму десантника. Хлопці знають, що треба захищати Батьківщину.

У сільській школі є музейна кімната, де оформлений куточок пам’яті Захисника України, вірного сина Батьківщини – Сергя Лисенка.


Максим Наріжний. У момент його загибелі вдома зупинився годинник



21 рік, с. Яблучне Великописарівського р-ну (28.12.1995 — 27.03.2017)

Санітар-стрілок штурмового відділення штурмової роти 10-ї гірсько-штурмової бригади 46-го окремого батальйону спеціального призначення 54-ї окремої механізованої бригади Оперативного командування “Схід”. Позивний - “48-й”

Максим зростав чуйним та добрим хлопчиком. Його найбільшою пристрастю був футбол — саме цьому заняттю приділявся увесь його вільний час. Сім’я Наріжних переїхала із с. Яблучне до Сум у 2006 р. Тут майбутній герой пішов навчатись у СЗОШ №22, закінчив дитячо-юнацьку спортивну школу “Фрунзенець”, а згодом вступив до СумДПУ ім. А.С.Макаренка на кафедру “Теорія та методика спорту” навчально-наукового інституту фізичної культури. Навчання давалось Максиму легко — у нього був математичний склад розуму. Його футбольний тренер, Ігор Миколайович, вважає, що Максим міг би потрапити до складу навіть столичного футбольного клубу — саме така ціль стояла перед хлопцем. Юнак грав за сумські команди в молодіжних чемпіонатах України та турнірах Сумської області. “Він просто не встиг стати зіркою футболу...” - переконаний Ігор Миколайович.

Максим Наріжний був впевненим у собі і комунікабельним: у нього завжди було багато друзів та подруг. Мати героя, Тетяна Василівна, розповідає, що її син завжди думав про інших, набагато ж рідше — за себе. Наступ московського окупанта на рідні землі обурив гаряче серце Максима. Дочекавшись повноліття та перевівшись на заочну форму навчання, юнак потайки від сім’ї пішов на фронт добровольцем.

“Постійно телефонував мені... Я думала, що він на заробітках у Києві, - згадує Тетяна Василівна. - Ніколи й запідозрити не могла, що мій син — на сході. Не було чутно пострілів чи військової техніки під час наших розмов. Завжди мене втішав...” Уже пізніше, у 2015 р., Максим без відома батьків підписав контракт із ЗСУ. В загальному, боєць ніс військову службу близько двох років.

Позивний Максима має свою історію. Хлопцям, серед яких опинився і Максим, дали наказ написати свій розмір взуття. Проте, переплутавши чи то від хвилювання, чи то через неуважність, Максим написав розмір одягу. Ну йому і вручили взуття 48 розміру, коли у нього — 42.  Не дивлячись на це, матір підмічає — її дитина ніколи не жалілась своїм батькам.

У час смерті Максима, близько 13:00, у його кімнаті зупинився годинник

Із фронту на Максима чекала наречена Анастасія, з якою він випадково познайомився там же. Вони зустрічались близько півтора роки. Бойові побратими про нього згадують як про “рівного серед рівних”, адже, не дивлячись на свій юний вік, хлопець сам усьому навчився, з честю виконував бойові завдання та був дуже ввічливим.

У дитинстві, коли хлопець сильно захворів, захворів і його безпородній пес, який жив у дідуся з бабусею у Яблуневому. Після загибелі героя пес захирів, а через 40 днів і зовсім пропав. У час смерті Максима, близько 13:00, у його кімнаті зупинився годинник.

Загинув Максим Наріжний 27 березня 2017 р. із товаришем по службі, 21-річним донеччанином Владиславом Писаренком (позивний “Растішка”), на “світлодарській дузі” неподалік с. Новолуганське Бахмацького району Донецьої області. За даними Сумського військового комісаріату, хлопці підірвалися на розтяжці, коли обстежували територію для подальшого розташування нового ПЗРК. Про втрати штаб АТО повідомив уже наступного дня, але без прізвищ. Сумчани дізнались про загибель Максима Наріжного із повідомлення прес-служби “Донбас-Україна” у соцмережах. Молодим героям лишалося близько тижня до демобілізації.

Віддати останню шану загиблому молодому герою зібралось більше тисячі сумчан: родичі, знайомі, друзі та подруги, університетські товариші, викладачі та небайдужі громадяни. Похований Максим Наріжний на Алеї Слави Центрального кладовища міста Суми.


Костянтин Сергієнко. Холодна голова та хоробре серце



39 років, м. Шостка Сумської області (09.03.1978 р. - 06.09.2017 р)

Старший стрілець-снайпер 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу першої мотопіхотного роти 13-го окремого обатальйону «Чернігів-1»  58-ї  мотопіхотної  бригади Збройних сил України старший солдат Сергієнко Костянтин Олександрович загинув під час виконання службових обов’язків по захисту Батьківщини в зоні проведення антитерористичної операції  на 29-му блокпосту у Луганській області.

Напередодні дня міста, який шосткинці святкують 2 вересня, він ще встиг привітати земляків зі святом та побажати всього найкращого, а головне – чистого неба над головою.
«Спасибі, що пам’ятаєте про нас, та чекаєте додому», - записав Костя у відеозверненні. Проте його не дочекалися…

Наприкінці 2016 р. Костянтин Сергієнко заключив контракт до кінця особливого періоду. Перший раз його призвали у 2014 році. Він був єдиним зі свого підприємства, хто зголосився добровільно йти служити та не уникати мобілізації. Служив у Шосткинський  військовій частині 3022 Національної гвардії України, потім -  у С.-Будському прикордонному загоні.

Після демобілізації   вирішив  і надалі захищати Батьківщину.  Спочатку разом з другом хотіли потрапити до Житомирської 72-ї бригади. Але тут якраз у смт Вороніж прибув на розташування  13-й окремий батальйон  58-ї мотопіхотної бригади Збройних сил України, тож вирішили заключити контракт з цим військовим підрозділом, щоб  бути неподалік від дому. Тим більше що 13-й батальйон – відомий бойовий підрозділ, який брав участь у бойових діях під Дебальцево, Авдіівкою.

Костя і раніше відчував, що армія – його покликання.  Прикладом був батько, майор Олександр Павлович Сергієнко, який  служив у Шосткинський ДПРЧ-6. Та й фізичні дані хлопця сприяли - був дуже спортивним. У шкільні роки займався спортивним орієнтуванням, футболом,  у 12 років прекрасно плавав. У 7 класі захопився туризмом, ходив у турпоходи  по Шосткинському та Новгород-Сіверському районах з палатками, піднявся на Говерлу. На другому курсі навчання у Шосткинському хімічно-технологічному коледжі отримав повістку на строкову службу. Проте служба відклалася, адже отримав важку травму та рік відновлювався після неї.

Боягузом Костя ніколи не був, але й не можна сказати, що був безбашеним

Вже потім, у 2002 р. після закінчення  Воронізького професійно–технічного училища №43, де здобув освіту механіка, працевлаштувався на  Шосткинську ТЕЦ слюсарем з ремонту парогазотурбинного устаткування котлотурбінного цеху. Пропрацював  там у цілому 10 років. Незадовго до мобілізації Кості запропонували посаду  майстра, проте потрібно було закінчити коледж. Тож він поступив на заочну форму навчання. Але  диплом так і не встиг отримати: перед відправленням в 169-й учбовий  центр «Десна»  сухопутних військ ВСУ змушений був оформити академічну відпустку. 

Саме у «Десні» Костянтин пройшов курси снайперів і  закінчив навчання одним з найкращих.  Навіть отримав пам'ятну відзнаку від куратора за нестандартне вирішення моделі бойової ситуації.

Боягузом Костя ніколи не був, але й не можна сказати, що був безбашеним. Голова у Кості завжди залишалася холодною,  підкреслює брат, Семен Сергієнко, та додає, що Костя ще у школі добре грав у шахи, навіть виступав на змаганнях. Саме такі якості – вміння аналізувати ситуацію та тверезий розрахунок - і потрібні снайперу.

Його так і називали замість позивного  -  «Костя–снайпер». Подробиць своєї служби родині не розповідав. Мати теж довго не знала, що син в АТО, у бойовому підрозділі. І хоча знаходився на самому «передку», заспокоював, що перебуває на учбових стрільбах на полігоні. Його товариш з позивним «Садовник»  теж каже, що про війну вони з Костею ніколи не говорили:
- З ним про неї ми все більше мовчали…

Остання зустріч «Садовника» і Кості відбулася у дворі їхнього будинку. Посиділи на лавці, як завжди поговорили про якісь нісенітниці. Костя "травив” бородаті солдатські байки,сміялися.

Про добру вдачу хлопця заводити друзів каже і його брат Семен:
- Добрий був, веселий, товариський. Коли йшли по місту – телефон не замовкав. Чоловік 20 привітаються. Але коли треба, міг і характер проявити. Не йшов на конфлікт, якщо можна було його уникнути, проте битися вмів.

За словами рідних, Костянтин ніколи уголос, на публіку, не ганьбив політиків. Просто відчував серцем: те, що коїться останні роки, - неправильно. Тому і пішов боронити країну. 

У Костянтина Сергієнко, як і у кожної людини,  були свої мрії. Він мріяв жити в демократичній  заможній державі. Мріяв отримати диплом коледжу. Мріяв,  щоб його син вступив до вишу. Не встиг все виконати…..

Старший стрілець-снайпер 13-го окремого батальйону «Чернігів-1»  58-ї  мотопіхотної  бригади Збройних сил України Костянтин Сергієнко похований з усіма військовими почестями на Шосткинському центральному кладовищі.


Юрій Татарчук. Загинув, рятуючи товаришів



41 рік, м. Суми (03.07.1974 — 29.06.2016)

Молодший сержант, заступник командира бо­йової машини — навід­ник-оператор 3-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти військової частини польова пошта В2970. Загинув у с. Луганське Бахмутського району Донецької області в зоні проведення АТО.

З офіційних документів ми бачили тільки “Акт прведення службового розслідування щодо загибелі молодшого сержанта ТАТАРЧУКА Ю. В.” Там зазначено, що Юрій брав участь в операції по знищенню сепаратистської укріпленої позиції “МУРАШНИК”. Він підійшов на місце операції у складі резервної групи 29.06.2016 р. По українських військовослужбовцях вівся інтенсивний артелерійський обстріл, деяких солдат було тяжко поранено. Після відповідної команди група, в складі якої був Юрій, відійшла і після цього ніхто з товаришів Юрія не бачив. В акті наведено свідчення п’ятьох солдат, які буи поруч з ним, всі стверджують одне і те ж саме: бачили Юрія перед виходом на завдання, бачили його на “МУРАШНИКУ”, а після відходу ніхто його не бачив”.

Тільки потім в згаданому документі надаються відомості: “Також встановлено, що тіло невідомого військовослужбовця (а/р № 377/ЛЕ), яке було передано зі сторони так званої ЛНР на блокпост Збройних сил України, розташований біля мосту через річку Сіверський Донець в районі м. Щастя Луганської області відповідно до висновку експерта ДНДЕКЦ МВС України від 25.08.2016 р. № 10-406 належить молодшому сержанту ТАТАРЧУКУ Юрію Володимировичу”.  Відповідно свідоцтва про смерть, загинув Юрій через “шок, грубе порушення анатомічної цілісності голови та шиї”. Отака вона, війна. Якщо б не підкинули “сепари” тіло, той бути б хлопцеві “зниклим без вісти”. В цитованому акті більше тексту присвячено списанню військового майна — автомата, бронежилета “Корсар”, патронів, шолома та дечого іншого, ніж обставинам загибелі людини. У слідчої комісії свої завдання, а ми зустрілися з мамою Юрія – Любов’ю Миколаївню. Жінка розповіла, що спілкувалася з його побратимами, які були поруч тоді, на “МУРАШНИКУ”. “Хлопці бачили Юрія, розповідали, що після обстрілу лишилося багато поранених, а Юрій повернувся на те місце, сподівався когось витягти, врятувати. І раптом прилетіла ще одна міна чи снаряд!” - так переказує мама свідчення тих, хто там був. Нікого не врятував Юрій Татарчук, сам загинув, але маленька деталь — кілька кроків назад, до поранених — багато чого варта. Міг би молодший сержант сумлінно виконувати команду про відхід, та радіти, що спроможний відходити, але ж чомусь повернувся. Сутність людини інколи виявляється раптово, в тім, що вона починає діяти не так, як усі.

З віршів Юрія Татарчука: “Я хочу миру, хочу волі. Я патріот, я ваш солдат”. Слава тобі, солдате і пам’ять вічна!

Розмова з мамою  Любов’ю Миколаївню допомогла скласти більш повну уяву про особистість Юрія. За її свідченням, Юрій до військомату пішов сам, відмовляти його було годі. Хоча за офіційними даними, він є мобілізованим 04.08.2015 року, Любов Миколаєвна вважає, що син пішов воювати добровольцем. Ще Юрій був на Майдані. Не весь термін, але наїжджав туди. Паріотизм був однією з базових рис його світогляду.

– А ще який він був у нормальному, мирному житті?
– Дуже добрий і порядний! - відказує мама, не замислюючись. – І все, що він собі надумав завжди здійснювалось. Ми з’ясували, що Юрій мав дещо романтичну вдачу, любив подорожі, часто їздив країною з друзями-байкерами, хоча сам мотоциклістом не був.

Особливо любив Крим. “Щось там вони знайшли в горах”, – каже мама. Ще важливо, що на військову службу у мирний час Юрія не взяли за станом здоров’я, а коли трапилась біда — пішов та довів, що придатний, що може. Тепер, звичайно, в цьому жодного сумніву — міг. А в цивільному житті Юрій йшов суто мирним, навіть гуманним шляхом. Закінчив Сумський медичний коледж, 5 років працював у відділенні кардіології ЦГБ медбратом, потім здобув кваліфікацію масажиста, 7 років працював в цій галузі. Як бачимо, обрав такий напрямок в житті — допомагати людям. “Син в нього залишився, вже дорослий — 20 років, - розповідала мама крізь сльози, - розумний хлопець, навчається в Польщі на “айтішника”. А ще там, в зоні АТО, Юрій почав віршувати. Хлопці потім передали мені його вірші”. За тиждень до загибелі Юрій приїздив у відпустку. Тоді мати бачила його востаннє. Лишилося по ньому в матері кілька віршованих рядків та величезне горе. Та ще вічна вдячність і пам’ять у всіх нас.


Юрій Щербина. Повернувся на війну, та не повернувся додому



42 роки, с. Крижик Білопільського району (16.07.1974 — 16.02. 2017)

старший сержант, старший оператор протитанкового відділення протитанково-кулеметного взводу 2-ї мотопіхотної роти військової частини  - польова пошта 0425. Загинув під Авдієвкою, місцем, яке у 2017 р. визнано найгарячішою точкою так званої АТО.
Інформацію про військову службу Юрія подаємо за підписаним їм контрактом, адже в інтернеті є більш докладні, але ж неперевірені дані. Та для рідних загиблого не є принциповим номер військової частини, коли вони втратили дорогу людину — чоловіка, батька, сина. Саме зі слів рідних Юрія Щербини — дружини Марини та сина Вадима - ми розповідаємо про його не дуже тривале життя.

Юрій народився в м. Краснодоні Луганської області, але все життя провів на Сумщині, в Білопільському районі. Воювати пішов з с. Крижик, де мешкав з дружиною та сином. Дружина Марина розповіла, що родом Юрій був із звичайної робочої сім'ї — батько працював ветлікарем, мати — дояркою. Школу закінчив в с. Кальчинки того ж таки Білопільського району, в Сумах закінчив ПТУ, здобув фах автомеханіка, працював на Куянівському цукровому заводі.

Одружився в 2001 р., молода сім'я переїхала в с. Вороніне на Білопільщині. Але це все деталі з цивільного життя. Потерпали люди від наших спільних негараздів — безробіття, безгрошів'я. Довелось їздити на заробітки. У Київ та у дружню та толерантну тоді Росію. Працював Юрій як міг, підтримував своє найдорожче — сім'ю. Бо був доброю і порядною людиною, як пригадує Марина. Аж тут війна. В травні 2014 р. Юрій отримав виклик з міськвійськкомату. Тоді його не було вдома — заробітки. Та як тільки дружина повідомила у телефонній розмові, що його викликають — терміново залишив справи і повернувся, з'явився за викликом без зайвих питань. На строковій службі ще в Радянській Армії Юрій мав звання старшого сержанта і служив у розвідроті, отже військовий досвід мав. Такі люди потрібні на війні, якщо вона, ця клята війна, почалася. Спочатку потрапив до учбового центру в Десні, після цього — до Ніжина, а потім дружина пам'ятає коротке повідомлення мобільником: “Сьогодні — на Луганськ”. Пригадуєте інформацію, як під Луганськом було збито літак з українськими десантниками? Так от літака було два, Юрій був у другому, який приземлився більш-менш вдало. Та відразу хлопці, які були в тім літаку, потрапили під шільний обстріл — бойове хрещення без попередження. Юрій на власні очі бачив, як палав той збитий літак, брав участь у зборі того, що залишилося, — решток металу і людей. Потім розповідав дружині із слізьми на очах: “Не можна передати цього жаху!”  Охороняв Луганський аеропорт. Встиг розповісти дружині, що забезпечення хлопці не мали жодного — не було їжі, воду доводилось пити із калюж, ліків — ніяких. Але ж хлопці стояли там, виконуючи свій обов'язок, хоча хтось в тилу, в ошатних кабінетах, цим обов'язком нехтував. Про це не згадувала дружина бійця, це ми так, від себе.  Потім була передислокація. У Луганську Юрій бачив хлопчика років із 12, якому було одірвано ногу вибухом. Надав першу допомогу, вколов протишок, допоміг дістатись до шпиталю. Це врізалось у пам'ять. Потім на Луганщині під селищем Весела Гора потрапив під обстріл, дістав контузію. До шпиталю діставався пішки. Лікувався зо два місяці, потім демобілізувався, прибув додому.

Юрій був бійцем від народження, як спостеріг ще його тренер з кікбоксінгу. Але ж був ще люблячим чоловіком і батьком, а ще був щирим патріотом України

Дружина Марина розповідає, що відходив дуже тяжко, бо все, що пережив, трохи рушило психіку. Може не рушило, але вплинуло, бо неможливо такий досвід відкинути. Коли дивився теленовини про АТО, повторював: “Мушу бути там!” Звичайно, ані дружина, ані син не раділи з такого його настрою, намагались відмовити, мовляв, ти вже все зробив, що міг, обов'язок виконав, контужений. Казали: “Це дорога в один кінець”. У відповідь: “Я вирішив”. Та у листопаді 2016 року Юрій Щербина підписав контракт про проходження воїнської служби і повернувся в зону АТО. Потрапив під горезвісну Авдієвку. Одного разу, коли з групою виконував бойове завдання, отримав кулю снайпера. Був ще живий, та вся група потрапила під обстріл. Товариші намагались врятувати Юрія, та не судилося. Розповідають, що він тільки раз поскаржвся: “Як боляче!” Поховали Юрія в с. Крижик, проводити прийшли люди з місцевої админістрації, приїхали бойові побратими, зібралися всі, хто знав цю просту і мужню людину. Проводжали в останню путь, стоячи на колінах. Це трапилось спонтанно, без попередньої розробки сценарію. Він того гідний.

СЛАВА УКРАЇНІ!
ГЕРОЯМ СЛАВА!
ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ!