Голова громадського фонду «Суми» після подорожі до Сполучених Штатів порівняла дві країни та їх підхід у роботі з військовими, а саме ветеранами війни

На початку вересня 2014 року групою активістів м.Суми, було засновано благодійну організацію «Громадський фонд Суми», метою якого було здійснення благодійної діяльності та розвиток громади міста. У зв’язку з  військовими діями на сході України, діяльність фонду спрямована переважно на потреби війська. Вивчаючи досвід кращих фондів світу, вони прийшли до висновку, що більш корисним для своєї громади Фонд може працювати на принципах фондів громад, які гуртують різні зацікавлені сторони до вирішення місцевих проблем.



Про можливості
r:Як потрапили до США і з якою метою?
Олександра Мартиненко: В рамках програми Open World, що фінансується урядом США. Але стати учасником її можна тільки через номінацію випускників цієї програми. Власне мене номінували на цю подорож представники «Корпусу миру». Мене цікавив напрям роботи з військовими ветеранами та їх психологічна реабілітація. Ми маємо власний досвід роботи у Сумах. З усієї країни до Штатів відправили 35 людей, які працювали з різними напрямками. В моїй делегації було п’ятеро людей з різних міст України з різними історіями, але всі вони були об’єднані однією темою. Ми побували кілька днів у Вашингтоні, решту – у Норфорку. Це місто-порт, в південно-східній частині штату Вірджинія. В Норфолку разташована головна військово-морська база США в Атлантичному океані. Населення близько 238 тис. Це майже як наші Суми, але за територією воно значно більше. І ми відвідали саме цю базу, познайомилися з містечком, побували в різноманітних установах, що займаються ветеранами. Бо У США є окреме міністерство, яке опікується саме військовими ветеранами. І щоб ви розуміли, його бюджет становить 200 млрд. дол.

Про американців
r: Які зустрічі і люди вам запам’яталися з вашої поїздки?
А.М.: Зустріч із послом України в Вашингтоні була першою. І ми говорили і про ситуацію в Україні, і про Сирію. Вразило, що наше посольство має один із вагомих впливів. І ще перетворення відбулося не так давно. Гадаю, що події на Сході України і те, як українці підтримали свою армію. Бо ми починали воювати з вилами, і не так давно наші Збройні Сили змогли дійти певного рівня. Все трималося на волнтерах, на підтримці людей, принаймні перший рік-два. І хочеться відмітити, що в Америці визнають той факт, що у нас війна. Це не громадянські протистояння, а саме озброєна агресія Росії.



Нашу делигацію зустріли в штаб квартирі NATO. Тут бачать велику перспективу у співпраці з Україною, враховуючи неоціненний досвід. Це серйозна аналітична структура, з далекоглядними поглядами та прогнозами на майбутнє, заради безпеки і миру. Зустріли нашого полковника, постійного представника в НАТО Чуркін Валерія (з призвіщем трохи не пощастило) поговорили про поточні плани, роботу яку він там проводе і як вона впливає на військо українське. Я наприклад не знала, що в центрах НАТО близько 650 наших військових пройшли лікування. Штаб квартира НАТО в новому світі, друга за значимістю після Брюсселя. В НАТО не просто стурбовані ситуацією в Україні, вони все розуміють, аналізують, роблять висновки. З 49 країн партнерів ми посідаємо перше місце у їхніх пріорітетах.

Окрім того, ми зустрічалися з Мирославою Гонгадзе, ВВС. Вона розповіла про те, як інформація про Україну подається в американських ЗМІ. І чесно кажучи, посрамила наших журналістів тим, що чимало медіа і досі говорять російського. Їм там важко пояснити американцям, чому у нас тут ЗМІ і досі використовують мову країни агресора. До речі, для Сум ця проблема теж актуальна.

Про ветеранів
r: А яке ж ставлення у Штатах до військових ветеранів і на якому рівні там робота з військовими, що повернулися з війни?
А.М.: Перше, що хотілося б відмітити, це те, що в Америці не важливо на якій війні ти воював. Після повернення додому ти будеш таким же ветераном, як і інші. В Америці всі ветерани об’єднані на відміну від нас. І можливо це дає їм переваги. Окрім того, у нас суттєво різниться фінансування. В Америці існує окреме міністерство по роботі з ветеранами і бюджет у тричі більший за бюджет України. Нам вдалося побувати у різних установах, які працюють з військовими ветеранами. Це і госпіталі, і реабілітаційні, кризові центри  не тільки. І головне, що ми відмітили – з військовими ветеранами працюють військові ветерани. І це важливо. Ми ділилися і нашим досвідом, бо командою нашого фонду засновано Інформаційний центр бійців АТО». Наразі це волонтерська робота, в Штатах цим опікується Міністерство ветеранів.



Про ідеали
r: Америка видається такою ідеальною. Чи є в них хоч якісь проблеми?
А.М.: Ми були з метою вивчити і дослідити досвід роботи з посттравматичним синдромом у військовослужбовців. І там дійсно ведеться колосальна робота останні десять років. Але вони визнають, що мають проблеми. Особливо це стосується рівня самогубств саме серед військових. Взагалі виявлення і робота з військовими, що мають такий синдром чи не найважливіша. Є такий момент, що коли військового ветерана затримує поліція, то перше куди його направлять – це не відділок, а кризовий центр, шпиталь, медична установа. Бо там розуміють, що ці правопорушення той може скоїти через ПТСР. Мені дуже б хотілося запровадити таку практику і у нас у Сумах. І ми вже говорили про це з нашими соціальними службами, але поки це залишається тільки бажанням. Окрім того в Америці існує проблема з безпритульними. І серед них чимало військових. Відповідні структури роблять чимало для того, щоб соціалізувати таких людей: знаходять роботу, винаймають житло, проводять реабілітацію. Але то напевно особистий вибір кожного.



Про побут
r: Чи дійсно Америка так сильно на побутовому рівні відрізняється від України?
А.М.: Перше. що вам кинеться в око –те, що вони занадто привітні. І Якщо тебе раптово зачеплять у супермаркеті, то ввічливо вибачаються, посміхнуться. Зранку, коли ти виходиш із будинку тобі будуть посміхатись сусіди і вітатися з тобою. Для нас це незвично. Вони нам говорили, що українці інші. Ми більш щирі і те, що ми думаєм, у нас на обличчі. Американці ж виходячи з дому надягають маски. І це напружує. Бо коли до тебе людина посміхається, це не означає, що в неї до тебе гарні наміри.



Про толерантність
r: А яке відношення у американців до українців, чи змінилося воно з початком війни на Сході?
А.М.: Так. Я жила у родині, де українська дівчина 10 років проживає в Америці, там вийшла заміж за американця та народила дитинку. І спочатку коли в неї запитували звідки вона, то вона не уточнювала, що з України. Раша, так Раша. Але з початком війни, американці стали більше проявляти неповаги саме до росіян. І тому Альона, це та дівчина, теж стала більше розповідати, що вона з України, що це зовсім не Росія.