23 травня - День Героїв України. Ми можемо пишатися - у нас їх багато. Хто вони такі, ці українські герої ?! Це ті люди, що борються за волю України. Яка б у нас не була в різні історичні періоди територія, як би не називали український народ - наша воля не ставала від цього менше. Наші герої - борці за свободу, лицарі Київської Русі, козаки часів Гетьманщини, повстанці, воїни АТО ...

Олександр КРАВЧЕНКО: загинув в День Перемоги
38 років, м. Тростянець (20.01.1978 – 9.05.2016)
Рядовий 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Був мобілізований у квітні 2015 р.



Олександр Кравченко здобув неповну середню освіту у міській школі № 2. Хлопчик зростав доброзичливим та хазяйновитим. Навчання не дуже любив через абияке ставлення вчителів, проте це не стало на заваді мати велике серце. Дуже любив тварин, усіх без винятку. «Іноді було таке враження, що розумів кожну тварину, начебто знав їхню мову, й ніколи вони не причиняли йому ніякого зла…» - розповідає матір бійця, Валентина Володимирівна.

Після закінчення школи працював на будівництві, під час жнив – на полях. Дуже полюбляв готувати. «Пам’ятаю, як для вагітної дружини готував борщ на замовлення, коли та лежала на збереженні. Я й запитую, які інгредієнти увійшли в його страву. Я сміялась до сліз, коли дізналась, що син у борщ вкинув кільку, - дружина хотіла й кільки», - з усмішкою й тугою в очах згадує пані Валентина.

Вперше одружився рано, із Тетяною. Вдруге одружився із Оксаною, жителькою села Білки, куди й згодом переїхав.

Його характеризують як чуйного простого чоловіка, який завжди прийде на допомогу. Був товариським, мав багато друзів, зі всіма знаходив спільну мову. Проте був впертим, завжди добивався свого. Мав гарну пам’ять: знав дати народження майже усіх близьких йому людей. Не був байдужим, був відкритим та щирим. Полюбляв риболовлю та футбол. Марив природою, особливо – ліс, куди часто прогулювався.

У квітні 2015 року він був мобілізований до лав Збройних сил України. Служив у гарячій точці АТО стрільцем мотопіхотного відділення.

На зв’язок виходив при можливості. «Тоді моє життя тривало від дзвінка до дзвінка», - згадує матір бійця. «Не хотів, аби вороги ходили по нашій землі. Не міг не піти, надто совісний був…»

За рік часу перебування в зоні АТО одного разу приїздив додому – дочекався відпустки. В той день зібрались усі рідні, аби й відсвяткувати його повернення живим і здоровим. Усі танцювали, веселились, святкували без алкоголю, наприкінці не хотіли розходитись, але кожен, дивлячись на нього, розумів, що бачить його востаннє. «В нього був такий погляд і така усмішка, наче мовчки з усіма прощався…»- ділиться спогадами Валентина Володимирівна.

Матір героя розповідає, що часто відвідує могилу сина. Там постійно лежать живі квіти, цукерки чи печиво, -  заходять не лише друзі та побратими, але й небайдужі жителі міста та побратими із с. Білка.

«Містяни дуже допомогли мені як морально, так і матеріально. Я щиро вдячна жителям Тростянця за небайдужість і щирість», - зі сльозами на очах згадує Валентина Кравченко.

Тоді, коли трапилась біда, Валентині телефонували й висловлювали співчуття незнайомі їй люди, перераховували гроші на картку невеликими сумами. Після загибелі Олександра Валентина Кравченко й сама стала допомагати людям: у кого дитина хвора, у кого друга половинка - допомагає чим може. Каже, що не може стояти осторонь чужого горя, адже знає, яка важлива для людей проста моральна підтримка й теплі слова.

Друзі не залишили Олександра і після загибелі: допомагають його матері по господарству, часто заходять у гості, самі домовляються про установку пам’ятника, доглядають за станом могили. Серед них Руслан Бухонський, Дмитро Сердюк, Ігор Бабіч та інші.

Залишилось двоє синів (19 та 16 років) - Євгеній та Владислав та 13-річна донька Валерія. Діти дуже любили батька, втрата сколихнула їхні серця.

Серце героя перестало битися 9 травня. Він загинув, підірвавшись на вибуховому пристрої в автомобілі ГАЗ-66 біля населеного пункту Верхньоторецьке під  Авдіївкою Донецької області. Поховали загиблого воїна в Тростянці, на центральному цвинтарі. Панахиду відслужили в центрі міста, біля каплички. Прощалися з Олександром Кравченком його бойові побратими, родина, друзі, представники влади, громадськість. Військовослужбовці вшанували пам’ять загиблого товариша залпами салюту зі стрілецької зброї.

Під час служби був нагороджений медаллю «За оборону рідної держави».



Анатолій ПЕТРЕНКО: завжди був на передовій



Майор, командир батальйону. Служив у 21-ій окремій бригаді охорони громадського порядку Центрального ОТО НГУ. Загинув 12 серпня 2016 року під час охорони українського блокпосту в районі м. Костянтинівка Донецької області.

Анатолій Сергійович Петренко народився 18 червня 1987 р. в місті Лебедин Сумської області у сім’ї лікарів.

Дитинство хлопця проходило в Сумах, де він закінчив школу № 29. За словами батька Сергія Лукича, з самого дитинства у Анатолія було загострене почуття справедливості, а в його душі жив глибокий патріотизм та любов до рідного народу.

Після закінчення школи вступив до Національної академії державної прикордонної служби України, де здобував знання та практику військової служби. Такий вибір обумовлений тим, що на відміну від обраної академії жоден ВУЗ України не мав кафедри кінології. Згодом по розподілу йому пропонують служити у внутрішніх військах, у зв’язку з чим переїхав до м. Золочев, що неподалік Львова.

Підйом кар’єрними сходинками відбувався поступово, але досить швидко. Від початку Анатолій був командиром взводу, де готували строковиків-кінологів, через деякий час став замполітом роти і врешті-решт – лейтенантом.

Впродовж служби показав себе як відповідальна і цілеспрямована особистість. Навіть під час міністерської перевірки його рота отримала першість. Зважаючи на високі досягнення військовослужбовця, йому пропонують перевестись до Кривого Рогу, де перебувала бригада внутрішніх військ, і стати заступником командира бригади по кінології. Звісно, від такої пропозиції хлопцю важко було відмовитись і, отримавши звання старшого лейтенанта, Анатолій продовжує займатися улюбленою справою. Але тривало це недовго. У внутрішніх військах була така система, що солдат часто відправляли то супроводжувати інкасаторські машини, то виходили на охорону громадського порядку. І вже в 2013 році Анатолій Петренко потрапив на майдан, де стояв по той бік барикад разом з іншими солдатами та правоохоронцями, охороняв державні будівлі та підтримував правопорядок. На жаль, після кривавого завершення майдану спокій так і не наступив, адже розпочалися конфлікти в Криму, а згодом і на Донбасі. Анатолій був надзвичайним патріотом і завжди переживав за долю Україну. Часто говорив: «Треба – значить, треба», тому без роздумів поїхав на східну околицю країни, де очолив роту. Під час битви під Краматорськом і Слов’янськом проявив сміливість і не відступив перед ворогом. Серед товаришів по службі мав неабиякий авторитет, адже завжди знаходив гарне і потрібне слово для своїх друзів, з якими перебував на лінії вогню. Серед основних рис його характеру було те, що він не міг терпіти боягузтво. Під час чергового бойового зіткнення, коли командири заховалися в окопах, а вперед посилали бійців – виступив кардинально  проти такої несправедливості.

У 27 років став майором, водночас – командиром батальйону. Завжди говорив, що буде воювати скільки, скільки буде треба для України.

Серед найяскравіших подій, які згадують батьки та друзі, – весілля Анатолія, на якому замість урочистих фанфар чи веселої музики заспівав гімн України, причому це було наскільки щиро, що у присутніх бігли мурашки по шкірі.

Під час одного з візитів до рідного міста Суми побачив, що на балконах та будівлях майорять безліч жовто-блакитних прапорів: «Я ніколи не думав, що в Сумах наскільки патріотично. Я розумію, за що ми воюємо, це наші люди, всі ми українці, ми повинні боротися одне за одного. Україну в нас ніхто не забере, бо вона в нас одна», - любив говорити Анатолій.

За словами батька Сергія Лукича, вибір професії сина був цілком усвідомлений і це була його улюблена справа. Натомість батьки не заперечували, а намагалися всіляко підтримувати цілком доросле та благородне рішення свого сина. «Держава мене вчила, одягала і виховувала. Я повинен їй за це віддячити», - говорив Анатолій Петренко.

Шкода, що за це довелося віддати своє життя. В переддень своєї смерті він говорив з батьками телефоном, казав, що все добре, і  ні на що не скаржився.

Тієї трагічної ночі був черговим по батальйону. Та наступного дня телефон приніс печальну звістку. Судово-медична експертиза повідомила, що Анатолій Петренко загинув при виконанні службових обов’язків від серцевого нападу під час охорони українського блокпосту в районі м. Костянтинівка Донецької області. Та батьки не ймуть тому віри, адже ніколи проблем із серцем у сина не було, і продовжують шукати істинну причину. В жовтні Анатолій Петренко мав би отримати звання підполковника. У загиблого залишилась дружина та 1,5 річна дитина. Похований на Алеї Слави в Сумах 15 серпня. Прощалися з героєм у храмі Іоанна Воїна, віддати останню шану прийшли земляки, близькі і бойові товариші.


Віталій МАСЛЯНКА: прийняв удар на себе, захищаючи побратимів
44 роки, с. Нижнє Піщане Сумського р-ну (23.02.1972 – 31.07.2016)



Заступник командира взводу 128 гірсько-піхотної бригади, старший сержант, розвідник із позивним «Акула» героїчно загинув в районі Донецького аеропорту від вибухової хвилі в результаті пострілу російського кадрового офіцера. Таким чином намагався відвести увагу ворогів від побратимів.

Сепаратисти влаштували на Віталія справжнє полювання, саме тому він дав наказ хлопцям відійти назад, коли сам тримав оборону, відстрілюючись кулеметними чергами.

Віталій народився 23 лютого 1972 р. в місті Кокчетав Казахської РСР в сім’ї робітників. У 1981 р. сім’я переїхала до міста Суми, де Віталій пішов навчатися до Сумської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №19, яку закінчив у 1987 році. Цього ж року вступив до Сумського професійно-технічного училища №24, після закінчення отримав спеціальність «кравець чоловічого верхнього одягу». З раннього дитинства Віталію подобалось малювати саме одяг, його тягнуло до великого і прекрасного. Неодноразово власноруч шив на замовлення одяг друзям і знайомим.

24 листопада  1990 р. був призваний до армії. Частину служби проходив на Кавказі у складі військової частини №3642 (мотострілецький загін особового призначення), а після проголошення незалежності України був направлений до міста Києва, де і закінчував строкову службу в лавах Збройних сил України.

З 1992 по 1996 роки жив та працював у м. Києві, згодом переїхав до Автономної Республіки Крим, де до 2014 року працював на хімічному заводі. Після окупації півострова повернувся до Сумської області.

Весною 2014 р.  пішов до лав Збройних сил України за повісткою і в складі 15-го окремого мотопіхотного батальйону «Суми» приймав активну участь в зоні проведення антитерористичної операції на сході України, бо вважав, що його знання там зараз потрібні. З перших днів поруч з Віталієм був і його молодший брат Юрій.

Віталій дуже переймався долею України, хвилювався за майбутнє своєї сім’ї, рідних та друзів, тому не міг дозволити, аби хтось зашкодив їхньому здоров’ю і життю. На час перебування в зоні АТО постійно виходив на зв’язок із рідними при можливості.

За характером Віталій був спокійним та дружелюбним. Не любив конфліктів, завжди шукав компроміс. Дуже цінував свою сім’ю. При змозі завжди навідував батьків та допомагав їм по господарству.

В квітні 2015 року демобілізувався, а в липні того ж року знову пішов на фронт у складі 128-ї гірсько-піхотної окремої механізованої бригади. Відслужив рік і 5 місяців, адже йому не було заміни.

В день загибелі якраз повернувся із чергування, повинен був відпочити. Але ситуація не залишала вибору, тому Віталій проявив ініціативу на полі бою. Почався обстріл, і Віталій наказав відійти до бліндажу, а сам лишився відстрілюватись від ворогів. Проте ракета влучила у відбійник і вибухова хвиля забрала життя Віталія. Його героїчна загибель захистила життя побратимів. Фатальності рідні не очікували, проте батькові Віталія снився його покійний батько, тому в той роковий день батьки бійця дуже хвилювались.

«Стояли стреляли с пулемета, он хлопчика отодвинул в сторону,  сказал – дай я. Начался бой, и он с пулемета стрелял.  Этот хлопец отошел в сторону и просто сбоку за ним стоял. Ракета прилетела на опорный пункт, ударилась… Он принял удар на себя”,- розповів військовий побратим Віталія Маслянки.

Розлучений. Залишилися батьки, 23-річна донька Христина та молодший брат Юрій.

Похований Віталій Маслянка з усіма військовими почестями на Алеї Слави Центрального кладовища у м. Суми. Указом Президента України від 29 вересня 2016 року № 421/2016 за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Маслянка Віталій Іванович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Рішенням Сумської міської ради від 26 жовтня 2016 року № 1258-МР Віталію Івановичу було присвоєне звання «Почесний громадянин міста Суми» (посмертно).


Руслан БАТРАЧЕНКО: в його загибель не вірили 2 роки
37 років, м. Ворожба Білопольського району (22.09.1976 — 28.08.2014)



Лінійний наглядач у складі ротно-тактичної групи 92-ї окремої механізованої бригади в/ч В 2260, яка мала деблокувати українські війська, що опинилися у Іловайському котлі. Загинув. Майже зо два роки його вважали зниклим без вісти. Рідні не вірили, але тіло Руслана було опізнано за аналізом ДНК.

Руслан народився в Росії, в селі Вєсьолоє Глушківського району Курськой області, родина переїхала до Ворожби. Як і багато хлопців, закінчив середню школу, потім в СПТУ №5 за спеціальністю “токар”, проходив строкову службу у Збройних силах України у 1994—1994 роках. Але у серпні 2014 р. отримав повістку з військкомату. Це була вже третя мобілізація. Друзі та рідні пригадують його як хлопця веселого, спокійного, завжди готового допомогти; і ще такого, який ніколи не боявся взяти на себе відповідальне рішення. В цивільному житті любив футбол, займався гірськово-пішоходним туризмом, захоплювався походами, любив дику природу. Звичайно, планував мирне, тривале і щасливе життя. Створив сім'ю, мав сина і дочку. Багато хотів встигнути, та мрії залишились у цивільному житті, а доля круто змінилась. Мобілізацію на війну Руслан сприйняв як належне. Є такі патріоти, які не промовляють пишних слів, просто в разі біди йдуть і діють саме так, як треба. Після отримання повістки, як пригадують близькі, Руслан відразу вирішив йти на захист України, в цій справі жодних коливань не мав. І виконав свій обов'язок до кінця.

Всі пам'ятають, яка трагедія трапилась під Іловайськом. Оточені війська були у смертельній небезпеці, Руслан разом з побратимами поспішав на допомогу за наказом. Але ж, за спогодами, він і в мирний час ніколи не відмовляв у допомозі і не вагався, приймаючі важливі рішення. Вже 28 серпня 2014 р. бойова машина, в якій був Руслан з групою товаришів, потрапила під шквальний вогонь між селищами Новозар'ївка і Войкове.  Обстріл тривав довго: спочатку обстрілювала російська артилерія, потім — диверсійно-розвідувальний загін ворога з близької дистанції.  Загинула вся група, в складі якої був Руслан - за даними військових, в БМП перебувало вісім людей. Їх прізвища відомі: Романцов І. С., Бризгайло С. В,. Безщотний Ю. В., Лепетюха В. В., Деребченко А. В., Карпенко О. Г., Чорний С. С., та, вірогідно, Бутирін А. В. Та про ці останні хвилини життя воїнів нема кому розповісти. Брати участь у бойових діях воїну довелось зовсім недовго, набагато складнішим було його повернення до рідної Ворожби — близько двох років тривав його останній шлях до дому. Вважався таким, що пропав без вісти, тому рідні, особливо мати, Любов Іванівна, не залишали надії. Мати не вірила в його загибель навіть під час опізнання, після того, як тіло Руслана було забрано медиками та військовими полковника Палагнюка, не вірить і доси, тому ми утрималися від спілкування з нею. Ми впевнені, що така невизначеність протягом багатьох місяців страшніше травмує душу, ніж найтрагічніша звістка.

Про Руслана нам розповідали друзі та вчителі. Руслана Володимировича Батраченка було ідентифіковано за аналізом ДНК дітей. Офіційні слідчі органи визнали його загиблим. Поховали воїна двічі: 23 вересня 2014 року в місті Дніпропетровську як неопізнаного захисника України, а 28 травня 2016 року перепоховали в ворожбянській землі, яка була йому рідною. Як земляка і героя.

Прощалися з тілом воїна і висловлювали співчуття рідним і близьким багато мешканців Ворожби, були друзі і однокласники, приїздили офіційні особи з Білопілля. В похованні брали участь бойові побратими — учасники АТО. Ховали як воїна — з салютом і виконуванням Гімна України.  Відомості про це коротке життя зібрано для музею школи, в якій Руслан навчався. Багато інформації про Руслана Батраченка збереглося на ресурсах Інтернету, які стосуються пошуку зниклих і загиблих воїнів. Особливо друзі та близькі вдячні громадському об'єднанню “Мирний берег”. А в цьому житті по ньму залишилась тільки світла пам'ять. І ще діти-сироти і невтішна мати.