Діти тих, хто пішов захищати Україну, одночасно можуть відчувати вкрай різні емоції. З одного боку вони пишаються тим, що саме їхні батьки – герої. З іншого – переживають стрес, страх, сум. Часто і неочікувано може проявлятися роздратування, злість, нерозуміння і навіть агресія або аутоагресія.

r: Окрема тема – діти з сімей військових. Зараз таких багато. Які поради дасте родичам, як поводити себе з такими дітками?
Дар’я ДАНІЛОВА: Перш за все, говорити з ними та відповідати на ті питання, які їх турбують (бо вони знайдуть відповіді самі). По друге, варто створити атмосферу дитинства: дати можливість не лише вчитися, але й відпочивати, гратися (це і буде розрядкою та переключенням для дитини). Якщо є можливість, то створіть традиції: телефонувати, писати, малювати малюнки військовим, долучати дитину до допомоги військовим (в міру її можливостей, щоб дитина відчувала свою значущість). Якщо у когось із родичів-військових є ПТСР або інші психологічні труднощі, то розкажіть дитині, що варто і не варто робити (наприклад, чіпати речі цієї людини, неочікувано стрибати на спину і так далі).

r: А як батькам, які захищають Україну, не втратити зв’язок з дітьми, коли іноді досить великі проміжки часу немає зв’язку?
Д. Д.: Деякі військові беруть крихітні іграшки дитини, як талісмани. Хтось за можливості записує дитині казки на аудіо, і коли когось із батьків не має поряд, то дитина слухає на ніч ці казки. Хтось просить когось із родичів, періодично щось дарувати дитині від того, хто зараз воює. Звісно, усе в міру обставин та можливостей.

r: Якщо сталося найболючіше – загинув хтось з батьків. Як повідомити дитині цю трагічну звістку?
Д. Д.: Якби не хотілось уберегти дитину, важливо сказати правду. Знайдіть комфортне місце, посадіть дитину поряд або на руки і почесному скажіть про загибель. Варто намагатися говорити повільно та спокійно. Також, якщо це дитина до 5 років, то потрібно бути готовим до того, що є ймовірність, що смерть для дитини – це щось тимчасове. Вони можуть запитувати про загиблу людину, коли вона прийде. З часом це мине, як прийде усвідомлення, що смерть – безповоротний процес.

r: Як допомогти пережити усі стадії горювання, якщо один з батьків сам у горі? Як не нашкодити ще більше?
Д. Д.: Горювання – це нормально і природно. Це міф, що при дитині не можна сумувати. Можна плакати, можна сумувати (головне, якщо це не напад істерики, в такому разі це дитину може налякати). Завдяки тому, що ви будете показувати свої справжні емоції, дитина буде дозволяти і собі їх показувати. Тож, можна разом горювати, згадувати, щось робити і так далі.

r: Хто найбільше підходить у таких випадках як друг і опора? Це мають бути лише члени родини чи, можливо, добрі знайомі сім’ї?
Д. Д.: Не можу оперувати якимись статистичними даними у цьому питанні, але добре, якщо перш за все це буде хтось із близьких для дитини (хтось із батьків, родичів, опікунів). Але одночасно з тим, людей поряд з якими можна почуватися в безпеці, плакати, сміятися, говорити – забагато не буде. В міру бажання дитини це можуть бути і добрі знайомі родини, і вчителі, і тренери (ті, кому вона захоче довіритися і бути в цей період поряд).

r: Куди звернутися родині з дітьми, яка втратила захисника, і родичі бачать, що психологічний стан дітей не стабілізується? Чи є у Сумах безкоштовна психологічна допомога таким родинам?
Д. Д.: В умовах війни, зараз як ніколи багато організацій, які надають безкоштовні консультації. Також, за потребою можна звернутися до психологів з інших міст та країн в онлайн форматі. Якщо ж говорити про Суми, то на базі “СпівДія Хаб Суми” (молодіжний центр «Романтика»), у Центрі психічного здоров’я та психосоціальної підтримки (050-542-05-05, вул. Соборна, 38, до Центру надання соціальних, медичних та психологічних послуг учасникам бойових дій, учасникам АТО та членам їх сімей (050 107 9453, вул. Герасима Кондратьєва, 165/71)

Фото з відкритих джерел
Матеріал створений у рамках
Програми партнерства у галузі мас-медіа в Україні
IREX/Представництво Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів