Майстерня художника – таємна кімната за лаштунками, куди всім хочеться зазирнути хоч одним оком. У музеї і галереї відвідувачам представлені вже готові твори, завершені думки, а в майстерні - жива робота в просторі, що найбільш точно виражає характер його власника. Якщо таке твердження справедливе, то затишна світла кімната, де створює власний міфологічний світ відомий у Сумах художник Микола СІРОБАБА, підказує, що перед нами митець, який пише своєрідний діалог з глядачем. Тим більше цікавий вибір місця розташування його майстерні, яка знаходиться в одному з корпусів лідера машинобудівної галузі — концерну “Укрросметал”. Картини Миколи Васильовича прикрашають коридори і приміщення підприємства, даруючи співробітникам відчуття гармонії з реальністю через міфологічність та загадковий символізм. До речі, його роботи представлені у 22 художніх галереях та музеях у багатьох містах України, Росії та країнах Європи. Тому колектив “Укрросметалу” особливо пишається тим, що саме у них працює талановитий художник Микола Сіробаба.

Розмова з ним стала своєрідним джерелом пошуку нового змісту в давно відомих речах і виявиться цікавою для всіх читачів, які замислюються над питаннями стану культурного життя в нашому місті й у світі.

r.: Здавалося б, художник і промисловість — явища несумісні. Як склалося, що Ви вже стільки років працюєте майже на виробництві? Адже Ваша майстерня знаходиться на території підприємства.

М.С.: Чому несумісні? Я пишу свої картини для людей. Співробітникам концерну мої роботи дарують позитивні емоції, допомагають відволіктися від повсякденності. Більшість людей, які проходять повз картини, відчувають емоційний підйом, у них зникає нервова напруга. Декому здається, що робітники квапляться по своїх справах і не помічають зображень, які прикрашають стіни коридорів концерну. Але вважати так помилково, бо одного разу, коли я міняв експозицію і старі картини вже прибрав, а нові вивісити не встиг, майже половина людей, що працює у тому корпусі, завітала до мене в майстерню, щоб поцікавитися, куди ж поділися полотна.

Декілька років тому мене запросили зробити розпис в одному з приміщень концерну. І так склалося, що я певною мірою відчув відповідальність перед колективом і навіть брендом “Укрросметал”, бо зрозумів, що саме на цьому підприємстві є атмосфера, сприятлива для творчості. Адже керівництво всіляко підтримує ініціативи творчих людей нашого міста. Наприклад, допомагали у проведенні “Бах-фесту” та виданні трьохтомника поезії нашого земляка Михайла ШЕВЧЕНКА.

r.: А сумчани мають змогу познайомитися з Вашими роботами?

М.С.: Персональних виставок у Сумах, на жаль, не проводив давно. Зараз у місті просто немає галерей, де можна виставити полотна великого формату. Але інколи картини можна побачити на збірних виставках Спілки художників у муніципальній галереї або у художньому салоні на вул. Петропавлівській. Виставки необхідні митцю, щоб показати власне бачення і у контексті змагальності подивитися на здобутки інших, порівняти рівень майстерності колеги чи конкурента — кожен сприймає це по-своєму.

r.: Як охарактеризувати напрями Вашої творчості?

М.С.: Такі питання завжди хочеться залишити мистецтвознавцям. Сам би я визначив їх як символізм та міфологію. Мене приваблює своєю мудрістю Стародавня Греція. Європейська філософія увібрала в себе мудрість саме еллінських мислителів. З тих часів нічого нового люди не відкрили, ну. окрім персональних комп’ютерів або смартфонів.
У моїй творчості були різні періоди. Декілька років тому, після відвідин Кижів — острову-музею у Карелії, де багато спілкувався з музейними працівниками, обговорював теми релігії, світосприйняття, я вперше відкрив для себе північно- російську ікону. Вона унікальна і неповторна по колористиці, по пластиці. Ці враження настільки глибоко запали в душу, що, повернувшись з Кижів, я направився в Путивль, де на той час, у кінці 80-х рр., панували запустіння і повний розвал. Після цього я написав картину “Біль душі”. При цьому я сприймав релігію як потужний культурний шар нації. Адже навколо релігії розвивалась архітектура, живопис, навіть музика. Релігія стала каталізатором розвитку культури. Тому якась частина полотен присвячена моїм роздумам на цю тему.

r.: Чи вважаєте Ви, що Суми — культурно розвинене місто? Чи навпаки - скандальні білборди з написом “Суми — місто бидла” відповідають дійсності?

М.С.: Я би не впадав у крайності. Організатори акції з цими білбордами обрали провокаційний шлях і образливі слова. Що ж до рівня, то я не можу судити про всіх. Але ще у 1985 р. я відчув різницю між сприйняттям робіт моєї персональної виставки у Курську та у Сумах. Якщо куряни цікавилися моїм світоглядом, дискутували, висловлювали думки, ділилися враженнями, то відвідувачі експозиції у рідному місті питали, де я взяв таку класну рамку для картини або щось на кшталт того. Знову ж таки не хочу узагальнювати. У нас є багато інтелігентних людей, які розуміються на мистецтві, але над культурним рівнем Сум треба дуже багато працювати.

r.: Як Ви ставитесь до сучасного епатажного мистецтва?

М.С.: Я впевнений, що людина, яка має що сказати, висловлює свої думки чітко і ясно. Людина, яка не має внутрішнього змісту, просто наповнює простір звуками. Так і в мистецтві: маєш що сказати, то готуєшся до цього - навчаєшся все життя, почуваєш відповідальність перед глядачем. Той, що лише зветься художником, фарби набризкає на полотно — і готово. А талановиті маркетологи ладні продати будь-що, хоч китайців до Китаю. Це дуже добре помітно у Третьяковській галереї, де ціле крило відведено під мистецтво ХХ ст. Період 1910-1920 рр. - це цікаво, і навіть у 30-ті роки, коли з`явився напрямок соціалістичного реалізму і з кожного полотна заглядав у очі Сталін, все робилося майстерно. А ось експозиція, яка презентує 80-ті роки і початок перебудови, увагою відвідувачів не користується: там стоять унітази, кірзові чоботи, якісь облаштунки, то повз неї люди проходять, майже не зупиняючись або посміхаючись.

r.: Чого не вистачає Сумам, щоб культурно зростати?

М.С.: Треба відкрити у місті музей сучасного мистецтва. Я вже давно пропонував представникам міської влади створити такий культурний об’єкт. Адже наш художній музей — не гумовий, багато чудових полотен знаходяться у запасниках. Там вони лежать роками, не доступні людському оку. Життя художника не вічне, і його творчий доробок може розпорошитися в часі, не залишивши сліду, якщо не приділяти уваги збереженню надбань мистецького сьогодення. В такому закладі могли би зайняти гідне місце полотна кожного художника ще за його життя.