Пішла надвечір у центр, вшанувати  жертв голодомору 1932-1933 рр., бо сьогодні День пам’яті. Взяла свою свічечку, думала, прилаштую десь між іншими, що ними мали викласти хрест на Соборній. Підхожу, а там вже все горить, свічки красиво стоять однакові. Моя – некондиційна, та й лізти через натовп, аби втулити свою свічку, бажання не було. Прилаштувалася, сфотографувала хрест. Послухала трохи мітингуючих: один – психіатр, голова місцевого осередку ПС, інший - ветеринар, мій сусід, активіст на усі випадки життя. Слухати довго прокльони на адресу тих, хто їх ніколи не почує, довго не схотіла, пішла собі далі у справах.

За дві години поверталася додому. Заглядала у вікна – шукала свічки. Не було. Жодної. Вже біля свого будинку зупинилась і ретельно перевірила усі вікна у нашому і у п`ятиповерхівці навпроти. Нема. От жлобиські. Навіть ветеринар не поставив.

Вдома прилаштувала свою на підвіконня, підпалила сірником і пішла займатися справами. Меньш ніж за годину віришила глянути, чи немає проблем, а то раптом влаштую пожежу.  Ні, горить, все в порядку. Кинула поглядом на сусідній дім. О, у трьох вікнах запалали вогники. Якось аж тепло стало. Все-таки ми – люди. Бо пам’ять у нас є.