Як частина Другої світової вона мала свою самоназву – Велика Вітчизняна війна совєтського народу (зараз під впливом іншого ідеологічного контексту її ще називають німецько-совєтською).
Якщо взяти до уваги український вимір цієї війни, то історики кажуть, що лише загиблими Україна втратила від 5 до 7 міліонів чоловік. Але як кількісно виміряти біль від втрат близьких, муки і жах від пережитого? Врешті, 8 травня 1945 року в результаті титанічних зусиль народів Совєтського Союзу і його союзників по антигітлерівській коаліції Німеччина капітулювала. І була перемога «со слєзамі на глазах».

Одним із психологічних наслідків цієї війни стало ототожнення багатьма фронтовиками (і не лише) факту перемоги у цій війні з правлячим комуністичним режимом на чолі зі Сталіним. Притупилося в пам’яті, забулося, виправдалося багато чого такого, що рівняло цей режим із нацистським: голодомори і репресії, і навіть роль Совєтського Союзу у розв’язанні Другої світової. Отже, страшна війна закінчилася і далі вона може існувати лише в пам’яті покоління, яке її пережило. Зрозуміло, що пригадування подій минулого не завжди те, що самі історичні події в момент їх здійсненості. Ми завжди пригадуємо події, учасникамии, яких були самі якось однобоко, не всебічно. А дещо і пригадувати не хочеться. А тим ветеранам, які вижили ох як багато згадувати не хочеться. Тому пам’ятання й пригадування завжди вибіркове й проходить воно одночаснно із моментом забуття.

Ну, а там, де пам’ять про війну її безпосередніх учасників, там і історична політика правлячого комуністичного режиму, який вказує як напрямки потрібного пам’ятання одних історичних фактів, так і напрямки забуття інших - невигідних з точки зору владних потреб компартії. Як приклад такої мінливої історичної політики можна назвати оголошення робочим днем 9 травня у 1947 року та вихідним у 1965 або ж заборону говорити про причини поразки совєтських військ на початку війни.

Час всесильний, він рухається далі у свій вимір майбутнього і ось настає момент, коли останні носії безпосереднього досвіду війни – ветерани – відходять у інші світи, а у цей світ приходять покоління, які можуть про ту, таку далеку від них у часі, подію щось знати лише з опосередковуючих джерел: книг, кінофільмів, шкільних підручників чи музейних експонатів.
Питається: як це покоління може пам’ятати і що воно може пам’ятати?

Тут хочеться вказати на дві такі загальні тенденції: зростає роль історичної політики у конструюванні «потрібного» образу війни для споживання його масовою свідомістю (прикладом такого маніпулятивного перекомбінування смислів з точки зору ідеологічного контексту сучасності можде бути названий «культ перемоги» в Росії чи «український вимір Другої світової» в Україні); у молодого покоління немає великої потреби у відтворенні образів тієї війни, вони люди іншого часу і їхня свідомість, включаючи пам'ять, спрямована на обслуговування і вирішення важливих особисто для них проблем сучасності. І лише інколи вони можуть впускати в колективні шари своєї індивідуальної пам’яті події тієї страшної війни. І тут без спеціальної актуалізації з боку зацікавлених владних структур, які у цьому випадку зреалізовують інтерес старших поколінь, не обійтися.

Всесильний час!