Вважається, що у науковий обіг цей термін ввів польський лівогегельянець Август фон Цешковський (1814–1894) (у книзі "Prolеgomena zur Historiosophie". – Berlin, 1838) для позначення гегелівської філософії історії, а також спекулятивної теоретичної історії взагалі. Сам А. Цешковський писав, що

"… завданням історіософії є: дослідити субстанціально минуле, піддати глибокому аналізу будь-які змістовні елементи людського життя, котрі дотепер розвинулися, розпізнати однобічну і розлиту для всіх їх природу, їх боротьбу і взаємне пересилювання, – означити спеціальні ділянки загального зв’язку, аби дійти усвідомлення собі того, в котрій з тих ділянок ми тепер знаходимося, котрі вже пройшли, а котрі нас ще чекають, перш ніж злетіти на найвищу вершину світового духу"[1].

Таким чином, поляк Август Цешковський започаткував винайденням поняття «історіософія» та його первинним смисловим наповненням розгортання цілого віяла значень у майбутній історії.

Надалі у слов’янській гуманітарній традиції спостерігається формування двох основних смислових ліній поняття «історіософія». Відомий російський історик і соціолог Микола Карєєв (1850–1931), вчений з виразним позитивістським спрямуванням своєї методології, у своїй докторській дисертації «Основные вопросы философии истории» (1883) дає визначення філософії історії як «абстрактно-феноменологічного зображення змін в житті людства»[2].Філософія історії – це не соціологія, законів розвитку суспільства вона не відкриває, навпаки, вона як і історія є наукою про явища (феномени).

На думку М. Карєєва опис явищ зовсім не виключає узагальнюючого підходу. Сам відбір, фіксація і осмислення історичних фактів вже передбачає абстрагуючу точку зору.

Тому він і називає філософію історії абстрактно-феноменологічною наукою. Точніше, це все те ж «зображення всесвітньої історії, тільки доведене до вищого ступеня абстрактності». Історіософію ж інколи називають аналогом філософії історії, але, за М. Карєєвим, це, насамперед, теорія філософії історії:

«Під іменем історіософії ми розуміємо не що інше, як загальну теорію філософії історії, як існує загальна теорія історичної науки – історика. Це чисто практична дисципліна, яка повинна, так сказать, дати звід принципів, якими зобов’язаний керуватися філософ історії»[3].

У третьому (скороченому) виданні «Основных вопросов философии истории» (1897) російський історик чіткіше визначає зміст історіософії:

«Філософією історії ми називаємо історію людства з філософської точки зору, а філософську теорію історичного знання й історичного процесу, взятого абстрактно, називаємо історіософією: остання повинна запозичувати свої висновки з філософії (найзагальніші погляди), з «історики», тобто теорії історичного знання (методи) і із психології та соціології (закони духового і соціального життя), щоб бути теорією філософії історії, системою її загальних ідей і принципів…»[4].

Отже, історіософія – це і теорія історичного процесу, і теорія історичного знання. Важливим видається також той факт, що на цьому етапі інтерпретації «історіософії» до наук, з яких історіософія запозичує свої висновки М. Карєєв відніс і таку на той час «номологічну» науку, як соціологія. Фактично він ввів соціологію до складу історіософії як «загальної підготовки філософії історії».

Бо, наприклад, таке соціологічне поняття як прогрес є вихідним принципом, методологічним керівництвом до філософського огляду історії.

Якщо завданням філософії історії постає в пошук смислу дійсної історії, суд над її ходом в його результатах для окремих груп особистостей і для всього людства, у відповіді на питання про напрям долі людства, то історіософія дає "загальні принципи філософії історії» і вирішує «питання про відношення між філософським умоспогляданням і фактичними даними історичної науки, загальні питання світогляду, які мають значення в історико-філософських працях, питання, які входять до теоретичних наук про людину.

Завдання історіософії – уявить, чим повинна бути філософія історії, які суб’єктивні елементи ми маємо право до неї внести, в чому полягає сутність історичного процесу, взятого абстрактно, так сказати, механізм історії. Історіософія, коротше кажучи, є синтез теорій, якими повинна керуватися філософія історії"[5].

В українській історично-теоретичній думці термін «історіософія» одним із перших почав вживати Михайло Грушевський (1866–1934). Вже у "Вступних замітках" до першого тому "Історії України-Руси" (1898) він писав:

"Уживши старої історіософічної термінології, сі дві доби політичного українського життя – стару, книжну, і новішу – народню (козацьку), можна б назвати тезою й антитезою, що доходить до синтези в столітю українського відродженя"[6].

Отже, знову ж, "історіософія" звично, як і у Цешковського, пов’язується з філософією Гегеля. Більше того, сам український історичний процес має у "раннього" Грушевського формулу гегелівської тріади: «теза» – постання держави як опонента та гнобителя суспільства (IX–XVI століття), замінюється на "антитезу" – боротьбу суспільства за своє визволення (XVI–XVIIIстоліття), яка скінчилася, однак, безуспішно. У ХІХ столітті настане доба "синтези", коли інтелігенція, з’єднавшись з народом створить вільне суспільство.

А ось у колі карєєвських тлумачень терміна «історіософія» знаходилися також деякі українські інтелектуали, але вже першої третини ХХ століття. Вони може й не розібралися в усіх тонкощах смислового наповнення цього терміна, але оцей потяг до «узагальнюючого», "абстрагуючого" розуміння історіософії відчувається й у них.

Так, у соціолога В’ячеслава Липинського (1882–1931) під "історіозофією" потрібно розуміти синтетичну частину конкретних історичних досліджень[7], а у філософа Миколи Шлемкевича (1894–1966) "історіософією звуться перш за все спроби встановити загальні правила історичного чи суспільного розвитку, спроби підвести подібності в перебігу історії до загальних понять"[8].

Потім термін "історіософія" зустрічається і в працях Юліана Вассияна[9], Віктора Петрова[10], Бойка-Блохина[11].

Але пізніше, у своїй "Историологии" (1915), М. Карєєв зробить важливі смислові уточнення. Тепер у нього теорія історичного процесу – це історіологія, а історіософія спрямовується на «теоретичне вияснення того, що таке історичне життя в його відношенні до людського існування"[12]. Тому історіософські питання – це не просто об’єктивно-теоретичні питання про історичний процес, а насамперед питання "про кінцеву мету історичного процесу, про його смисл, який передається йому цією помисленою його метою, про його етичну сутність…"[13].

Висунемо припущення, що саме така інтерпретація М. Карєєвим "історіософії" в "Историологии" послужила поштовхом для подальшого наповнення новими смисловими нюансами цього терміна у творчості російських мислителів ХХ століття, наприклад, як розгадки "долі" Росії, "смислу" її історії, "кінця" історії тощо.

Таким чином, постає друга смислова лінія в тлумаченні терміна «історіософія». Започаткував її відомий російський філософ Микола Бердяєв (1874–1948). У 1930 році він опублікував статтю «О характере русской религиозной мысли XIX-го века» (Современные записки. – 1930. – № 42. – С. 309–343), в якій вказав на таку смислову специфіку предмета історіософії:

«Оригінальна російська думка, народжується як думка історіософська. Вона намагається розгадати, що помислив Творець про Росію. Який шлях Росії й російського народу в світі, чи той, що й шлях народів Заходу, а чи взагалі особливий, свій шлях? Росія і Європа, Схід і Захід, ось основна тема російської рефлексії, російських розмислів»[14].

М. Бердяєв сам себе називав історіософом[15] і вважав, що основна проблема історіософії – проблема ж смислу історії – чільно пов’язана з іудаїзмом та християнством, а не давньогрецькою філософією. Для нього справжня історіософія є «філософія історії есхатологічна, є розуміння історичного процесу в світлі кінця, і в ній є елемент профетичний»[16]. Ще раз наголосимо, що реанімував цей термін саме М. Бердяєв: ні у С. Франка, ні у Л. Карсавіна, ні у «євразійців», які в 20-х роках теж писали на теми філософії історії термін «історіософія» не зустрічається. Та й у самого «раннього» М. Бердяєва у таких його «історіософських» працях як «Судьба России» (1918) чи «Смысл истории» (1923) його немає.

Бердяєвську лінію в інтерпретації змістового наповнення терміна «історіософія» продовжив розвивати й російський філософ та богослов Василь Зеньковський (1881–1962). У своїй «Истории русской философии» (1948) він наголошує, що історіософія – це філософія історії, але специфічна, «російська» філософія історії. «Російська думка всуціль історіософічна…», – слідом за М. Бердяєвим твердить він, – тому, що вона постійно звернена до питань про «смисл» та «кінець» історії. Їй притаманні крім есхатологічності ще й риси утопічності[17]. І, врешті, за В. Зеньковським, в історіософії при аналізі історичної дійсності обов’язково привноситься «оцінковий момент»[18].

Саме такі тлумачення дозволили пізніше, вже в часи «перестройки», стверджувати тодішньому «совєтському» історику російської філософії Михайлу Масліну, що з поняттям «історіософія» «звичайно асоціюється релігійно-ідеалістичне осмислення історії»[19].

Але в тій же совєтській філософії спостерігається й інша тенденція в інтерпретації смислу «історіософії». Мова йде про відродження ранньої карєєвської лінії в розумінні цього феномену. Так, ще у 1982 році російський совєтський філософ науки Анатолій Ракітов пропонував вважати історіософією «осмислення історії, точніше, теоретичне знання про історію»[20].

І хоча А. Ракітов і твердив, що вживаючи термін «історіософія», він не пов’язує себе з попередніми значеннями і смислами[21], але далі він пише, що історіософія – це теоретичний тип знання, який надбудовується над емпіричною історіографією і намагається зрозуміти на рівні свого предмету закономірні зв’язки, тенденції, загальні схеми реального історичного процесу[22].

Бо «запозичена із філософії природознавства і філософії права і перетворена у відповідному напрямку, ідея історичного закону ставала центральною проблемою і у певному розумінні системотворчим принципом історіософії…»[23]. Таким чином інтерпретацію А. Ракітова можна все таки вважати поверненням до соціологічно-позитивістського типу тлумачення цього терміна.

Інший філософ науки, Володимир Філатов, уже в постсовєтські 90-ті роки писав, що у такому феномені, який «в західній філософській літературі називають «субстанціональною», «матеріальною», інколи – «спекулятивною» філософією історії», ставиться завдання віднайти в подіях минулого деякі загальні закономірності і структури або ж виявити у них загальний «смисл» історії, її «мету», «призначення»[24].

І далі, спираючись на аргумент вже існуючої традиції, як на щось само собою зрозуміле російський науковець робить висновок, що «в російській філософській мові така філософія історії часто називається «історіософією»[25].

Далі російський науковець Юрій Кімелєв узагальнив всі погляди на проблематику предметного поля «субстанціональної» чи «спекулятивної» філософії історії. Для нього основними завданнями цієї складової філософії історії є:

«1) встановлення головних причин і факторів історії як такої» (закони чи природні фактори, наприклад), 2) онтологічна концептуалізація її першовитоків, 3) «хронологічне й процесуальне членування історичного життя», 4) «загальні форми або «фігури» перебігу історії» (лінія, коло, спіраль), 5) проблема смислу історії»[26].

При такому сприйнятті філософія історії має дві складові – субстанціональну (вона ж – онтологічна, метафізична, спекулятивна) історію філософії та гносеологію історії. Предмет субстанціональної філософії історії наближається тоді до предмету історіософії.

Ну, і вже процедуру по остаточному ототожненню предметів «субстанціональної» філософії історії та історіософії, продовжуючи традицію А. Ракітова, В. Філатова, та Ю. Кімелєва здійснила у своїй статті Ольга Русакова[27]. У неї історіософія – це «особлива область філософсько-історичного знання і творчості», об’єктом якої постає «об’єктивне історичне буття, об’єктивний історичний процес як відтворення суспільного життя»[28].

Цієї ж лінії притримується і Наталя Зайцева, яка у своїй докторській дисертації схиляється до думки, що історіософія є досвідом «специфічного сутнісно-онтологічного осмислення історичного життя або своєрідної «метафізики історії»[29]. Сюди ж можна віднести й українських дослідників Тамару Ящук, для якої історіософія передбачає настанову «на якесь сутнісно-онтологічне осягнення історичного життя»[30] та Івана Бойченка[31].

Отже, «історіософія» постає тоді просто російським чи українським називанням того ж самого, що в західній філософській традиції має назву «онтологічна», «субстанціональна», «спекулятивна» чи «матеріальна» філософія історії.

Культивування ж бердяєвських конотацій поняття «історіософія» особливо стало популярним, починаючи з доби «перестройки», серед російських інтелектуалів патріотичного спрямування, у творах яких воно обслуговує ідею «особливого цивілізаційного шляху Росії». Вони вважають, що для адекватного відображення глибинних смислів російської історії західноєвропейський термін «філософія історії» не надто підходить.

Знову ж таки, «історіософія» при такому розумінні нерозривно пов’язується з релігійним (православним) сприйняттям історичного процесу. З їх точки зору вся людська історія сприймається як розкриття Божого промислу в часовій перспективі.

Історіософія тоді орієнтується на осягнення внутрішнього смислу російської історії, що в кінцевому результаті закорінюється в Богові.

Народпостає народом тільки в тій мірі, в якій володіє вічною соборною душею, що відображає творчий помисел Бога про російський народ і відповідний помисел цього народу про себе. Тому складовими проблемного поля історіософії буде питання про мету та сенс історії, про можливість завершення людської історії, пошуки справжньої таємниці історії, осмислення основ історичного бутя російського народу, пошуки коренів та прозріння майбутньої долі цього народу.

Звідсіля і такі риси історіософії як телеологізм, провіденціалізм, есхатологізм, теургізм.

Постійне наголошування на відмінності європейської філософії історії й і російської історіософії привело деяких філософів-раціоналістів взагалі до крайньої позиції, тобто до заперечення можливостей існування останньої. Так відомий польський католицький філософ Юзеф Бохенський (1902–1995) відніс історіософію до сфери знань забобонного характеру.

Для нього історіософія є «мнимая философия истории, якобы способная предвидеть будущее. Историософия является суеверием, ибо никакой основы для долгосрочных прогнозов у нее нет»[32].

Послабленішим варіантом цієї крайньої позиції слугують погляди тих науковців, що взяли за зразок істинності західноєвропейську модель філософії історії. Так, на думку Костянтина Кислюка по відношенню до філософії історії історіософія є своєрідною «недофілософією».

Для нього це особлива форма теоретичного рівня історичного пізнання, яка розміщується між філософією історії й «історичною міфологією».

В порівнянні з філософією історії історіософія характеризується «логічною полегшеністю», поверховістю, суб’єктивністю й спекулятивністю, спрощеністю моделей історичного пояснення[33].

В іншому місці він пише, що історіософія – це «проміжне утворення» між християнською теологією історії та класичними формами філософії історії[34].

Якщо повернутись до української традиції, потрібно сказати, що після вживань терміна В. Липинським та М. Шлемкевичем, відновив зацікавленість категорією історіософії в українських гуманітарних науках кінця ХХ століття відомий український історик Омелян Пріцак (1918–2006), для якого «історіософія – це теорія історії, філософське розуміння історичного процесу»[35], тобто його семантика історіософії вписується в цілому в карєєвську традицію.

Ну і висновок: зараз ми маємо реальну полісемантичність слова історіософія. Тлумачення його російськими ісконніками - це свідоме звуження смислів, яке викривлює реальну картину його вживання.

[1] Cieszkowski, August. Prolegomena do Historiozofii. – Poznań, 1908. – S. 18.

Російський філософ Густав Шпет (1879–1937) в межах інтерпретації Цешковським гегелівської філософії історії як історіософії писав, що «носій соціального й історичного, – дух, – складає предмет такої онтологічної дисципліни, яка носить назву філософії історії або історіософії» [Шпет Г. Г. История как проблема логики: Критические и методологические исследования. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2011. – С. 24].

[2] Кареев Н. И. Основные вопросы философии истории. Критика историософических идей и опыт теории исторического процесса: В 2 т. – М., 1883. – Т. 1. – С. 109.

[3] Кареев Н. И. Основные вопросы философии истории. – М., 1883. – Т. 1. – С. 109.

[4] Кареев Н. Основные вопросы философии истории. Обе части в одном томе. – СПб., 1897. – С. 9.

[5] Кареев Н. Основные вопросы философии истории. – С. 10.

[6] Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – К.: Наукова думка, 1991. – Т. 1. – С. 20.

І пізніше, у своїх спогадах (написаних у 20-ті роки ХХ століття), згадуючи становлення світогляду в молоді роки, М. Грушевський також добре пам’ятає, що термін «історіософія» стосується саме філософії історії Гегеля: «В поміч підоспіла історіософія Гегеля – його космічний дух, що усвідомлює себе в людстві, і різні національні культури являються різними стадіями, чи ступенями цього космічного усвідомлення.

За світом германським має виступати на арену світової творчості і свідомості світ слов’янський, і в нім поруч народності великоруської повинна в повній мірі розгорнутись і проявити себе народність українська» [Грушевський М. Спомини // Київ. – 1992. – № 3. – С. 137].

[7] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Київ; Гарвард: [Б. в.], 1995. – С. 353.

[8] Шлемкевич М. Сутність філософії. – Париж; Нью-Йорк; Мюнхен: [Б. в.], 1981. – С. 191.

[9] Вассиян Ю. ???

[10] [Петров В.П.] Віктор Бер. Історіософічні етюди // МУР. – Збірник ІІ. – Мюнхен; Карльсфельд, 1946. – С. 7–18; Збірник ІІІ. – Мюнхен; Карльсфельд, 1947. – С. 7–10.

[11] Бойко Ю. Проблеми історіософії українського націоналізму // Визвольний шлях. – Мюнхен, 1983. – Кн. 1. – С. 81–93; Кн. 3. – С. 345–353.

[12] Кареев Н. Историология (Теория исторического процесса). – Пг., 1915. – С. 19.

[13] Там само. – С. 21.

[14] Бердяев Н. А. О характере русской религиозной мысли ХІХ века // Н. Бердяев о русской философии. – Свердловск: Изд-во Уральского ун-та, 1991. – Ч. 2. – С. 5.

[15] Бердяев Н. Самопознание: Опыт философской автобиографии. – М.: Мысль, 1990. – С. 257.

[16] Там само. – С. 266.

[17] Зеньковский В. В. История русской философии: В 2 т. – Л.: ЭГО, 1991. – Т. I. – Ч. 1. – С. 16.

[18] Там само. – С. 17.

[19] Маслин М. А. Современные буржуазные концепции истории русской философии. Критический анализ. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1988. – С. 71.

[20] Ракитов А. И. Историческое познание. – М.: Политиздат, 1982. – С. 145.

[21] Там само.

[22] Там само. – С. 153.

[23] Там само. – С. 150.

[24] Филатов В. П. История, историография и методология истории // Наука глазами гуманитария / отв. ред. В. А. Лекторский. – М.: Прогресс-Традиция, 2005. – С. 484. Спочатку ця стаття була опублікована під назвою «Историософский и критический подходы в философии истории» [Проблемы методологии. – Самара: Самарский университет, 1998. – С. 88–104].

[25] Там само.

[26] Кимелев Ю. А. Философия истории. Системно-исторический очерк // Философия истории. Антология. – М.: Аспект Пресс, 1995. – С. 5–6.

[27] Русакова О. Ф. Историософия: структура предмета и дискурса // Вопросы философии – 2004. – № 7. – С. 48– 59.

[28] Там само. – С. 55.

[29] Зайцева Н. В. Историософия как метафизика истории: опыт эпистемологической рефлексии / Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук. – Самара, 2005. – С. 279.

[30] Ящук Т. І. Філософія історії: курс лекцій. – К.: Либідь, 2004. – С. 33.

[31] Бойченко І. В. Філософія історії: підручник. – К.: Знання, 2000. – С. 132.

[32] Бохеньский Ю. Сто суеверий. Краткий философский словар предрассудков. – М.: Прогресс-VIA, 1993. – С. 72.

[33] Кислюк К. В. Історіософія в українській культурі: від концепту до концепції. – Харків: ХДАК, 2008. – С. 29–30.

[34] Кислюк К. В. Це зручне слово «історіософія» // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська академія»: Філософія та релігієзнавство. – К., 2004. – Т. 25. – С. 15.

[35] Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. – К.; Кембридж [Б. в.], 1991. – С. 45.