Яблука на снігу

* * *
У неї щічки, наче яблука – червоні й ніжні. Так і знаджують, хоча б торкнутися губами. Але я боюся, справді, боюся.

Не наважуюся навіть глянути на ці привабливі щічки. А вона дивиться на мене й мовчить.
«Ну, скажи хоч слово, слово скажи…».

Хтось гукає. Це Валі мама. Не розуміє, чи що? Чи сама такою не була? Ех, тітко Маріє, тітко Маріє… Значить, уже треба прощатися. А як не хочеться!

Валя сміється прямісінько мені в очі:
– Ех, ти, синьоокий! Ніч кінчається, а ти!..
«Що я? Що я?».

Отак простояли цілу ніч, наче коні  в стійлі. Кілька слів одне одному тільки й мовили. А тепер – розбігатися.

Спохвачуюся:
– Ти теж гарна!
– Сама знаю, що гарна! Вийду-таки заміж за Андрія, доки служитимеш, – вистрілила бісиками і так грайливо: – Те-ле-пе-нь…

«Ух, той Андрій, – думаю зі злістю, – гітарист нещасний, все Макаревича із себе вдає. А дівчата за ним, – наче бджоли за нектаром злітаються. Тепер і Валюша такої ж заспівала….»

Насмілююся. Тицяюся в щічку-яблучко.
– Ха-ха! – залунало селом. Це сміється Валя. Та так іронічно –  весело, що й я видавлюю на лиці подобу посмішки.
– За-ли-цяль-ни-чок!

Вона розвертається, все ще сміючись і спотикаючись водночас, і  біжить до свого двору.

У мене виривається:
– Повістку дали!

Дівчина зупиняється, наче вкопана. Підходить до мене і потихесеньку, ніби боячись порушити тишу, запитує:
– Ти кажеш правду?
– Угу-у…
– А йти коли?
– Післязавтра.

– Післязавтра? – уточнює, а оченята сумнішають і сумнішають. – Так швидко?
– Раніше піду, раніше повернуся, – віджартовуюся і наспівую:  «Через две, через две зимы…»

Валя зненацька кидається мені на шию, обнімає руками. Гарячі її уста, наче жаринки, вп’ялися в мої. Відчуваю: ще мить – і зомлію, або ж такого накою, такого…

Та тримаюся. Відчуваю, як гаряча борозенка поволі сповзає по моїй щоці. Це сльози Валі. А мо’, й мої.
– Чекатиму… коханий, – чи то вона шепоче, чи весняне листячко шелестить…

…  – Сіренко, ей, Сіренко! Проснися! Ну, проснись!
– А я й не сплю, – крізь дрімоту солодкого сну  відмовляю.
– До тебе приїхали!

Чую голос Ванька Ласточкіна, знайомий відтоді, коли після Афгану, опинилися тут, в госпіталі, на своїй землі. Я його ніколи не бачив, та знаю – немає в нього ноги.

– Не розігруй, Ванько. Хто б приїхав до мене… ніхто навіть дома не знає, де я є. Ех, що там. А з тобою хіба не так?
– Приїхали, приїхали, – Ванько наче затявся.
– Наречена, мабуть, – додає Толік Варижкін, білорус-веселун. Були б у мене руки, я б її теж обійняв…

– Кого? – врешті-решт проганяю дрімоту. – Захотілося наді мною позбиткуватися? Нічого у вас, хлопці, не вийде. Я на такі штучки не піддаюся.

– Уставай, сонько, – подає голос і Санько Мірошник,  земляк  із Сумщини.
-Ну, хлопци, что к нєму приклеїлись! – басить, як і завжди, своєю ламаною мовою Рафік Аббасов, який двічі горів у «бетеері», та так і не згорів. Ми з ним із одного екіпажу.

Хлопці включають радіоприймач:

       
Яблоки на снегу…
Яблоки на снегу…

Відвертаюся до стіни. Жар-ту-ни! Ех, знову б заснути і той приємний сон, наче дійсність, додивитися!

…Рипнули двері. Я стрепенувся. Підсвідомо відчуваю – хлопці кажуть правду. Та цього не може бути! Лежу принишклий. Боюся повернутися. Повірити. Та відчуваю вже теплу – теплу  долоню.

Але все ще не обертаюся: вжахнеться, не впізнає. І я… також… ніколи… ніколи не побачу її. Вона плаче. А я – ні: сліз у мене немає, бо їм капати нізвідки Вони лиш хлюпають з краєчка душі й шпигають прямісінько в моє серце, мов голочки.

Чую, як марно б’ється в шибку бджола. Звідки вона  тут взялася?
І Валин голос, наче з марева:
– Я приїхала за тобою…

Мовчу. А в палаті лунає, а може, й не в палаті, а в мені, все дзвінкіше й дзвінкіше:

Яблоки на снегу…
Яблоки на снегу…
Что же мне с ними делать?