«Потрібно Душу рятувати тут, на землі…Її тут храм…»

Від Иван Житник 15.11.2011

Чи погода винна в цьому – холодна і дощова. Чи , може, це нелегке життя, яке все міцніше й міцніше притискує до відвертої злиденності, яка, наче кістка, застряла в буденності. А, може, й роки, які пролітають так швидко, мов пожовклі осінні листочки на вітрові. Тому, мабуть, і вірші пишуться якісь сумні…

У чистім полі...
У чистім полі –
на роздоллі…
там гуля
Душа моя…
На мажорі,
на мінорі
вічна думка:
«Хто є я?»
Вічна тема…
Вічна пісня…
про сонети
Солов’я…
Там, у полі –
душі тісно, –
бо Душа та є
моя…
Дифірамби сплять
на злеті…
А життя летить…
І – я…
Вже замучилась
в тенетах
бунтівна Душа
моя!..

Всі так спішать…
Роки пливуть, неначе хвилі.
Чому так швидко все мина?
І молоді були, й щасливі.
Тепер попереду – зима…

А де поділися світанки?
Куди полинула весна?
Хмільні від поцілунків ранки,
Які так ніжно сонце обійма…

Он там хлюпоче синя річка…
Круті звисають береги.
Аж ген утнулась в небо стрічка,
Загнавши води аж туди.

Всі так спішать…Все швидко лине.
І час нікому не спинить…
…А у садку цвіте калина.
І сонний місяць мерехтить…

Роки пливуть, неначе хвилі.
Чому так швидко все мина?
І молоді були, й щасливі.
Тепер попереду – зима…

Прожив?…
Вітер сірий
спить на лузі…
Зорі падають,
мов тінь…
І роз’їхалися друзі…
SMS – ки звідусіль..
У люстерко придивився –
скроні сніг
вже притрусив…
Народився…Одружився…
Дітей вивчив…
Книжки видав…
От і все. ..Вважай –
прожив?..

Душа
…А я дивлюсь у ніч-безодню…
Шукаю Душу там свою…Мовчу.
Роки минають безповоротно…
Вже не дивуюсь…Не кричу…
А що кричати? Що волати?
Якщо Душі вже тінь отам…
…Потрібно Душу рятувати
тут, на землі…Її тут храм…

Янголятка
Двоє янголяток
в небі закружляли…
Потім по одному
в траву посідали…
О, Душа моя небесна!
Ой, чому така сумна?..
Ще під зорями воскреснеш,
і засяєш, мов весна.
… Янголятка юні
знову прилетіли.
На зорі тихенько
на травичку сіли…

Душа поета
Душа поета –
від краси.
Коли у тихому
серпанку
торкаюсь
чистої роси,-
блукаю я у ній
до ранку.
Коли в зеленому
саду
вдихаю запах
із троянди,
вірші у серці
віднайду,
зірки складаючи
в гірлянди…

Село
Село – моя печаль…
У знічені хатини
переселився жаль
І тихий смуток нині.
Це ж знано де таке,
щоб хати порожніли,
щоб листя золоте
нікому не шуміло?
Бо ж вимерло село,
розтав і сміх дитячий.
Людей – мов не було,
і плаче пес бродячий.
Немов після татар
волає пустка дика.
Покинув хлібодар
свій край уже навіки.
Лишивши борозну,
землі пахучі скиби.
Злетів у далину,
там … не потрібно хліба.
За це село молюсь,
мов на хресті розп’яте.
О Боже! Дай комусь
до нього повертати.
Це ж знано де таке,
щоб хати порожніли,
щоб листя золоте
ніколи не шуміло…
…І свічка вже давно
остання догоріла…
Жило село, жило…
поволі … заніміло…

Жити!..
Здригнулось
марево
в саду…
А я до тебе
знову
йду.
І завмираю.
Всюди –
тьма.
А навкруги –
зима…
зима..
І соловей
не тьохка
тут.
Тут сиві птахи
гнізда
в’ють…
Стою.
Все
пам’ятаю.
І мовчу.
Дивлюсь
на зболену
Свічу.
Аж раптом
з тьми –
зелене жито.
ЖИТО…
ЖИТНИК…
ЖИТИ!..