“Укрросметал”: виробництво творчості

Майстерня художника – таємна кімната за лаштунками, куди всім хочеться зазирнути хоч одним оком. У музеї і галереї відвідувачам представлені вже готові твори, завершені думки, а в майстерні – жива робота в просторі, що найбільш точно виражає характер його власника. Якщо таке твердження справедливе, то затишна світла кімната, де створює власний міфологічний світ відомий у Сумах художник Микола СІРОБАБА, підказує, що перед нами митець, який пише своєрідний діалог з глядачем. Тим більше цікавий вибір місця розташування його майстерні, яка знаходиться в одному з корпусів лідера машинобудівної галузі — концерну “Укрросметал”. Картини Миколи Васильовича прикрашають коридори і приміщення підприємства, даруючи співробітникам відчуття гармонії з реальністю через міфологічність та загадковий символізм. До речі, його роботи представлені у 22 художніх галереях та музеях у багатьох містах України, Росії та країнах Європи. Тому колектив “Укрросметалу” особливо пишається тим, що саме у них працює талановитий художник Микола Сіробаба.

Розмова з ним стала своєрідним джерелом пошуку нового змісту в давно відомих речах і виявиться цікавою для всіх читачів, які замислюються над питаннями стану культурного життя в нашому місті й у світі.

.: Здавалося б, художник і промисловість — явища несумісні. Як склалося, що Ви вже стільки років працюєте майже на виробництві? Адже Ваша майстерня знаходиться на території підприємства.

М.С.: Чому несумісні? Я пишу свої картини для людей. Співробітникам концерну мої роботи дарують позитивні емоції, допомагають відволіктися від повсякденності. Більшість людей, які проходять повз картини, відчувають емоційний підйом, у них зникає нервова напруга. Декому здається, що робітники квапляться по своїх справах і не помічають зображень, які прикрашають стіни коридорів концерну. Але вважати так помилково, бо одного разу, коли я міняв експозицію і старі картини вже прибрав, а нові вивісити не встиг, майже половина людей, що працює у тому корпусі, завітала до мене в майстерню, щоб поцікавитися, куди ж поділися полотна.

Декілька років тому мене запросили зробити розпис в одному з приміщень концерну. І так склалося, що я певною мірою відчув відповідальність перед колективом і навіть брендом “Укрросметал”, бо зрозумів, що саме на цьому підприємстві є атмосфера, сприятлива для творчості. Адже керівництво всіляко підтримує ініціативи творчих людей нашого міста. Наприклад, допомагали у проведенні “Бах-фесту” та виданні трьохтомника поезії нашого земляка Михайла ШЕВЧЕНКА.

.: А сумчани мають змогу познайомитися з Вашими роботами?

М.С.: Персональних виставок у Сумах, на жаль, не проводив давно. Зараз у місті просто немає галерей, де можна виставити полотна великого формату. Але інколи картини можна побачити на збірних виставках Спілки художників у муніципальній галереї або у художньому салоні на вул. Петропавлівській. Виставки необхідні митцю, щоб показати власне бачення і у контексті змагальності подивитися на здобутки інших, порівняти рівень майстерності колеги чи конкурента — кожен сприймає це по-своєму.

.: Як охарактеризувати напрями Вашої творчості?

М.С.: Такі питання завжди хочеться залишити мистецтвознавцям. Сам би я визначив їх як символізм та міфологію. Мене приваблює своєю мудрістю Стародавня Греція. Європейська філософія увібрала в себе мудрість саме еллінських мислителів. З тих часів нічого нового люди не відкрили, ну. окрім персональних комп’ютерів або смартфонів.
У моїй творчості були різні періоди. Декілька років тому, після відвідин Кижів — острову-музею у Карелії, де багато спілкувався з музейними працівниками, обговорював теми релігії, світосприйняття, я вперше відкрив для себе північно- російську ікону. Вона унікальна і неповторна по колористиці, по пластиці. Ці враження настільки глибоко запали в душу, що, повернувшись з Кижів, я направився в Путивль, де на той час, у кінці 80-х рр., панували запустіння і повний розвал. Після цього я написав картину “Біль душі”. При цьому я сприймав релігію як потужний культурний шар нації. Адже навколо релігії розвивалась архітектура, живопис, навіть музика. Релігія стала каталізатором розвитку культури. Тому якась частина полотен присвячена моїм роздумам на цю тему.

.: Чи вважаєте Ви, що Суми — культурно розвинене місто? Чи навпаки – скандальні білборди з написом “Суми — місто бидла” відповідають дійсності?

М.С.: Я би не впадав у крайності. Організатори акції з цими білбордами обрали провокаційний шлях і образливі слова. Що ж до рівня, то я не можу судити про всіх. Але ще у 1985 р. я відчув різницю між сприйняттям робіт моєї персональної виставки у Курську та у Сумах. Якщо куряни цікавилися моїм світоглядом, дискутували, висловлювали думки, ділилися враженнями, то відвідувачі експозиції у рідному місті питали, де я взяв таку класну рамку для картини або щось на кшталт того. Знову ж таки не хочу узагальнювати. У нас є багато інтелігентних людей, які розуміються на мистецтві, але над культурним рівнем Сум треба дуже багато працювати.

.: Як Ви ставитесь до сучасного епатажного мистецтва?

М.С.: Я впевнений, що людина, яка має що сказати, висловлює свої думки чітко і ясно. Людина, яка не має внутрішнього змісту, просто наповнює простір звуками. Так і в мистецтві: маєш що сказати, то готуєшся до цього – навчаєшся все життя, почуваєш відповідальність перед глядачем. Той, що лише зветься художником, фарби набризкає на полотно — і готово. А талановиті маркетологи ладні продати будь-що, хоч китайців до Китаю. Це дуже добре помітно у Третьяковській галереї, де ціле крило відведено під мистецтво ХХ ст. Період 1910-1920 рр. – це цікаво, і навіть у 30-ті роки, коли з`явився напрямок соціалістичного реалізму і з кожного полотна заглядав у очі Сталін, все робилося майстерно. А ось експозиція, яка презентує 80-ті роки і початок перебудови, увагою відвідувачів не користується: там стоять унітази, кірзові чоботи, якісь облаштунки, то повз неї люди проходять, майже не зупиняючись або посміхаючись.

.: Чого не вистачає Сумам, щоб культурно зростати?

М.С.: Треба відкрити у місті музей сучасного мистецтва. Я вже давно пропонував представникам міської влади створити такий культурний об’єкт. Адже наш художній музей — не гумовий, багато чудових полотен знаходяться у запасниках. Там вони лежать роками, не доступні людському оку. Життя художника не вічне, і його творчий доробок може розпорошитися в часі, не залишивши сліду, якщо не приділяти уваги збереженню надбань мистецького сьогодення. В такому закладі могли би зайняти гідне місце полотна кожного художника ще за його життя.