Мрії баби Груні 4

Бабі Груні трохи за сто, але помирати вона не збирається, бо має мрію. Яку? Та кожного ранку має якусь нову – але не для себе, а для усіх добрих людей. Пообіді зібралися в її хаті сусіди – баба запросила на пиріжки з маком та яблуками. Сусіди принесли й собі гостинці – сало, збитень, запашну олію, гречку – хто що мав з свого хозяйства. Посідали, попоїли, похвалили пиріжки. – Ой, добрі, в роті тануть, – сказав дід Лука. – Так би їв ще і їв. – Їж, діду, – відповіла баба Груня, – сьогодні я напекла багато, бо синок приїде з фронту. – Василь, з фронту? – вигукнули радісно сусіди. – Так, так, – посміхнулася баба. – Я наказувала йому – куди прешся, синку, у свої вісімдесят? А він відповідає: хочу ще послужити нашим рідненьким хлопцям, це краще, ніж на лавці лежати та війну по телевізору дивитися. – І як там? Справляється Василь? – А чому б і ні? Возить з передової поранених. Та так вправно – по бездоріжжю, під ворожим вогнем! Люди кажуть, що він мчить, як стріла, усіх вспіває до шпиталю живими доставляти. Ой, а ось і він, моє сонечко! В цю мить в хату не увійшов, а влетів Василь – у камуфляжній формі, з сивою бородою, з засмаглим обвітряним обличчям. Усі радостно обнімалися, усі просльозилися, посадили Василя за стіл, милуватися, як він з апетитом їсть запашні мамини пиріжки. Запала священна тиша. Перезирнулися, подумали – мабуть треба залишити стареньку наодинці з сином. Тільки-но піднялися, як Василь гримнув: – Е-е, так не гордиться, сусідоньки. Куди тікаєте? – Та ви ж з матір’ю… – Ще вспіємо намилуватися, так, мамо? – ласкаво глянув на матір. – Звісно, – погодилася баба Груня. – А з дороги, відпочити? – пискнула мала Настя. – Відпочинемо на тому світі, – ласково промовив до дитини старий Василь. – От і здійснилася ваша мрія, бабо Груня, – дзвінко додала мала. – Ваш син живий і здоровий знову дома. Баба Груня кивнула. – Але помирати мені ще зарано. – Ще б пак, бо ви маєте ще багато мрій, – теленькала язичком дівчинка. – Як ти дізналася?- удала, що дивується, баба Груня. – Може знаєш, дитинко, які саме? – Знаю! Ви хочете, щоб генерал Залужний повалив того двуголового, у пір’ях, що в Москві. Знову запала тиша, але якась дивна, моторошна. – Та все, кінець, – зітхнув суворо Василь, – зняли Залужного, Прометея нашого. Склювали захисника народного чорні ворони. З одного боку – одне Z, з іншого друге З. Просто ганьба. Усе військо в гніві. – Що ж тепер буде, люди добрі? – зітхнув дід Лука. Хтось схлипнув. – А чому усі в траурі? – порушила гнітучу тишу баба Груня. – Ось що. Наш народ непереможний, чи не так, синку? – Ваша правда, мамо, – похилив сиву голову Василь. – Але наш народ має думати головою, замість того, щоб наступати на ті самі граблі! – Що ви маєте на увазі, бабо? – запитав дід. – А ось що, – махнула рукою господиня. – Слухайте. Ви ж знаєте, що мого Василя не так давно вже оперував знаменитий кардіолог, як то кажуть, лікар від бога – Юрченко. Усі нам казали: не робіть операцію, у Василя вже вік такий, старе серце не витримає. Але ж бачите – Василь не тільки живий-здоровий, а ще й працює, як молодий, на фронті. – Так, дякувати богу, у кардіолога золоті руки, – зітхнув дід Лука, – але до чого тут операція, бабо Груня? – А ось до чого, – баба зняла фартук та в серцях скинула його на лавку. – Скажіть, добродії. Як би складну операцію на серці робив не знаменитий хірург, а, наприклад, знаменитий актор? Чи вижив би мій хлопчик? Усі здивовано перезирнулися. – На що ви натякаєте? – запитав дід. – Я не стану відповідати, – відрізала баба Груня. – Поки кожний з вас, увесь наш народ не знайде відповідь, доти ворон клюватиме Прометея. А я мрію, щоб усі зібралися з думками та знайшли, нарешті, відповідь, тоді навпаки – наш народ, наш непереможний Прометей, збереться з силами та спалить усіх ворожих воронів, з якого б боку вони не налетіли!