«Я чую: Ви по-нашому говорите…?»
Подорожі, крім багатьох принад, гарні ще й тим, що ламають стереотипи і зміцнюють істини.
Дочитую спогади свого земляка Євгена Онацького «У вавилонському полоні». Видані в Буенос-Айресі 1949 року, вони досить свіжо і детально описують його поневіряння в Римській, потім Берлінській тюрмі і, нарешті, в «Целленбау» — спецоб’єкті концтабору Заксенхаузен.
Дочитую спогади свого земляка Євгена Онацького «У вавилонському полоні». Видані в Буенос-Айресі 1949 року, вони досить свіжо і детально описують його поневіряння в Римській, потім Берлінській тюрмі і, нарешті, в «Целленбау» — спецоб’єкті концтабору Заксенхаузен.
Що незвично-незрозумілого, так це якісь чемні, стримані і виховані «есеси». Чи вони в Європі були інші, ніж в окупованій Україні, чи професорське звання в’язня впливало?… Словом, — «не наші есеси». Все інше — «за шаблоном». Це і білий, пухнастий сніг, який раптом нагадав Онацькому його рідну Глухівщину. Та так, що той попросив у спантеличеного наглядача лопату — прокидати доріжки (!). І таке традиційне для українців (на чужині) братання, незалежно від політичних поглядів і попередніх стосунків. Найголовніше, що навіть в тих умовах суворої ізоляції (25 палиць за розмову в’язня з в’язнем!), українець шукав українця, знаходив і допомагав, або допомагали вижити йому.
Зайшов з товаришем до магазину з вивіскою «Центральний гастроном» (тут, у Клівленді, є цілий район «Ukrainian village»). Ну, щоб, як кажуть: «Свій до свого по своє…» Дуже літній пан, зачувши нашу розмову підійшов поспілкуватися. По тому, що свою рідну місцевість в Україні він називав повітом, я зрозумів, що Батьківщини не бачив давно. І що здивувало — він поняття не мав про тутешнє українське середовище, про велику кількість наших організацій, їх діяльнiсть… Просто чув, що є. Мову, ідентичність зберіг, але подібних собі не шукав. Так і прожив у «паралельному світі».
Інший знайомий розповів, що поніс у школу, де навчається онук, писанки. Просто показати. І кілька «американських» школярів сказали, що бачили писанки з подібними візерунками в домашніх фотоальбомах. Але, чи українці вони? — не знають.
Отакі вони, «паралельні світи»… Не стоятимем плече-до-плеча, — наші онуки розрізнятимуть свою сутність по візерунках.
Зайшов з товаришем до магазину з вивіскою «Центральний гастроном» (тут, у Клівленді, є цілий район «Ukrainian village»). Ну, щоб, як кажуть: «Свій до свого по своє…» Дуже літній пан, зачувши нашу розмову підійшов поспілкуватися. По тому, що свою рідну місцевість в Україні він називав повітом, я зрозумів, що Батьківщини не бачив давно. І що здивувало — він поняття не мав про тутешнє українське середовище, про велику кількість наших організацій, їх діяльнiсть… Просто чув, що є. Мову, ідентичність зберіг, але подібних собі не шукав. Так і прожив у «паралельному світі».
Інший знайомий розповів, що поніс у школу, де навчається онук, писанки. Просто показати. І кілька «американських» школярів сказали, що бачили писанки з подібними візерунками в домашніх фотоальбомах. Але, чи українці вони? — не знають.
Отакі вони, «паралельні світи»… Не стоятимем плече-до-плеча, — наші онуки розрізнятимуть свою сутність по візерунках.