Як кажуть у нашому народі – якщо прогавив раз, то не втрачай другий шанс.
Так вийшло і у мене. Але у доволі кумедний спосіб.
Бо я і досі ще не второпав до кінця, як і на яких умовах можна відвідати вже вдруге продавлений лицарський фестиваль – стара фортеця, що відбувається кожного року у солодкому місті Тростянець, що влітку. То мав би хоч побувати на його завершенні. Але. Не судилося. Моя, як де - хто каже хвора поетична уява навіть тут мене підвела. Як на знак тому, мене запросили на свято борщу(не у якості їдаки звісно, а як асистента режисера), який теж до речі мав відбувся у тому ж Тростянці, навіть під самими майже стінами фестивалю!.. отакої.
Організовували це свято патріотичні сили нашого і місцевого осередку.
Нажаль і тут логіка чи глузд не спрацювали у вірному руслі. Мабуть далася в знаки втома від минулого громадського заходу (відкриття літнього пляжу Андерграунд).
Та то припуск.
Стимулу не додала ще й дезінформація. А в уяві українця вона часто робить незбагненні речі навіть як для нього самого.
Спочатку друг мене попередив щодо планів на свято і моєї там присутності, але ж потім за вирішенням технічних питань, про мене забули. А нагадати мені було скромно.

Тож, з недільного ранку я добре так спав. Аж, тут мене підняв дружній дзвінок:
• ти де? – пролунало запитання
• - вдома. А шо.. – відповів спокійно я
На цьому моменті друг мене трохи не виляв.
- збирайся скоріше, прямуй у центр, відправка за 20 хвилин, і додав - Чекати не будемо.
З останніх сил поборовши сонне бажання, я підвівся і почав як ото кажуть «збирати раму», або «форматувати вінт». Захвату від думки що в мене 5 хвилин на все не тішило. Хотілось просто «забити» на все, але процес силового умивання привів мене до тями і у голові пролунало – все таки свято традиційної кухні. Це ж так патріотично.
Не встиг я сісти та взутись, як тут мене набрав режисер і задав дуже доречне запитання:
- ти не пам’ятаєш, де ми залишили підсилювач…
Звісно я нічого одразу не второпав. Який ще під… о 8-30 ранку.
- еее, ні – відповів лаконічно я.
режисер таки був невгамовний.
- ну, та штукенція, яку ми таскали вчора на захід. Чорна із двома вушками.
Це уточнення повністю відправило мене у технічний нокаут.
- слухай, я взагалі то а був запізнююсь – попередив я
- я знаю, та нам вконч треба її знайти! – і у цей момент у іншої стороні щось гукнуло, так влучно що я трохи не оглух.
Тому посилаючись на поганий зв’язок я поклав слухавку. Зав’язавши шнурки на капцях. Я швидко схопив гаманець і вийшов із хати.

Дорогою мене знову набрав товариш
- за 10 хвилин вирушаємо, ти маєш встигнути
Встигнути я дійсно мав, але хіба що до ближньої зупинки. Про що я і повідомив товариша. Той обіцяв покумекати з керівником групи. За кілька хвилин знову передзвонив уточнивши точне місце перехвату. Зупинка була у напрямку маршруту, тому він погодився. І вже через 5 хвилин я був у домовленому місці.

…чекати довелось трохи довше ніж 10 хвилин. Здалося що мене таки чекають у центрі, на що я набрав товариша:
- ми вже рушаємо, скоро будемо - нікуди не уходь, - запевнивши попередив товариш.
І дійсно, скоро на дорозі з'явився автобус і я знову відчув збудження у кишені. Дзвонив товариш, прохав пройти трохи далі. На допоміжну зупинку, щоб не заблокувати громадський рух.
Коли вже підійшов сам авто.., у лобовому склі я помітив керівника, який щось мімікрував, показуючи не то мені не то водію..
Автобус непевно якось під лаштувався на подоміжну зупинку, зайшовши до салону я привітався з громадою
– Слава Україні!, на що отримав
– Героям Слава!, молодь як завжди була жвавою.
Керівник пробурмотів що про – останній раз - поки я знаходив вільне місце. Бус був повний! Тож, після короткого очікування, автобус нервово зрушив.
Було сонячно і вже спекотно. Свято наближалося.

…. Так як спати вже не хотілося, до того ж сонце часом било прямо у вічі, я дістав гарнітуру і уявив себе радіо аматором. Шукати довго не довелося, та якість сигналу почала крихтіти тільки-но ми провели поглядом ВАТ Суми Хімпром.
Тож, з огляду на злиденну якість сигналу і сторонній гомін (а вакуумні вушка не могли загасити фону), а мені чомусь не хотілось шукати співрозмовників, думки починали займати технічні питання, з нагоди наближення свята традиційної кухні, довелося імітувати сон…
А спека була вже неймовірна, тому час від часу громада по черзі грюкала кришками люків, та вставляла у проміжності пляшки, з водою. Від того була дивна акустика, яку стимулювала добра дорога, яку ледве встигли полагодити до минулого візиту Януковича, які приїздив помилуватися на молодіжну ФК «Барса».
Були навіть спроби покепкувати щодо ФК – типу «Барса» тепер тренується у Сумах, під пильним наглядом обласного і державного..
Якщо ще не рахувати водія нашого буса, який чомусь нервово тримав кермо. А це відчувалося по рухові автобусу. Мої підозри підтвердила сусідня жіночка, вчасно. Бо я вже гадав що в мене параноя.
… і тут водій. Ніби відчувши наше занепокоєння. Різко додав пального!
Оце було щось…. Нас майже моментально втиснуло у сидіння!!!!
Пасажирів це неочікуване прискорення не аби як підбадьорило.. що дехто почав захищатися від погрозливого брикання тих самих пляшок. Тому останні години до прибуття водій отримував компліменти, але рушив трохи повільніше.

.. так усіма правдами і балачками ми дісталися солодкого міста. Дивно було те, що саме чоловіча частина населення автобусу одразу прилинула до вікон, у намаганні побачити шоколадну фабрику. Я ж помічав лише храми та радянські монументи.
Раптом. Мене гукнув один із знайомих чоловіків:

- глянь-но, пані Ганна тута!
На що салон прислухався, і почав виглядати у ту сторону з якої планувалося бачити її ходу. Мені стало трохи ніяково. Звісно пані Ганну знав тут майже кожен третій. Але нащо зчиняти з того галас.!? Було б дивно не побачити свого старшого викладача дорогою до турніру.. бо на відміну від мене, пані кожен рік відвідує турнір. Соромно і спекотно!
Дорогою я побачив ще багато сумських друзів, які неспішно планували до місця турніру. Тут же випадково згадав про одну місцеву знайому, яка колись обіцяла мені екскурс по рідному місту. Тож я швиденько написав їй.. згодом виявилось, дійсно вона тут. Ще з ранку, тож місця зустрічі змінювати було неможливо. Обіцяла завітати на свято борщу.: -)


Скоро ми дісталися місця, паркувалися на щастя не довго, тут водій впорався майже на відмінно. Зупинились і облаштувалися саме біля фортеці, де вже у розпалі був сам турнір, бо нас привітали двома влучними (звісно холостими) залпами із гармати, що містилася у схові на самій фортеці. Це мені нагадало часи, коли козацькі чайки брали штурмом турецькі і не лише фортеці, викликавши у ворогів неабиякий сполох. Схожа майже картина була і тут, правда, замість мушкетів і списів майоріли національний прапор а у повітря підіймався запах свіжих овочів і м'яса. Свято починало набирати перші оберти.
Майже усі долучилися до дійства: чоловіки лаштували багаття і чани, пан Бойко рубав дрова. Господині викладали на столи овочі. Ведучі розважали громаду довідками про традиції національної кухні а також про правила конкурсів, у яких залюбки приймали участь як молодь, так і літнє покоління.. у перервах між першим і другим відбувалися танці.
Спека теж не вщухала, безхмарне небо яке мало б чарувати не приносило бажаної прохолоди-під прямими вже променями сонця. Тому вода йшла на ура. Я ледве встиг приховати кілька пляшок. За годину вже води не було, тому хто як між і де міг шукав можливої прохолоди. На жаль фонтанів на тій території не було, тому доводилося шукати хоч якийсь тінь

за годинку борщ вже кипів у котлах, команди Суми і місцевих.
за традицією, обрали двох глядачів, які мали першими скуштувати борщ і оцінити якість приготування.
звичайно жодної конкуренції не було, бо обидві команди майже синхронно виконували рецепт.
тому судді з народу були одностайні в оцінках - смачно!.
щебпак, не смачно.
усі овочі і м’ясо були свіжими.
тому громада швидко почала ставати у хаотичну чергу.
на жаль бажаючих було трохи більше між борщу.
тому через пів години трохи не дійшло до змагання-вже за кожен полумисок.
тому щирі прохання дотримуватися черги так само щиро ігнорувалися. А
на це вже були бридко дивитись не то що фільмувати..
.бідних жінок наступили з усіх сторін. Навіть я не міг не те що зафільмувати а й зробити приємні світлини.
довелося залучити пару масних хлопців, щоб хоч жінок не задавили.
натовп миттєво перетворився на стадо яке чхало на норми поведінки і моралі.
подробиць достатньо... без коментарів.

… висновки з того робимо невтішні. Які ми було охочі до так званої халяви, на таку перебудову і заслуговуємо. На даний момент.
І не влада погана, а щось у нашому свідомому чи півсвідомому виборі. Якщо обираємо і підкоряємось тим. Хто нас жене нагайкою. Бо це реальний суспільний мазохізм, який вільно і нахабно мандрує країною вже за 21 рік і поспіль..
То який же вихід і чи є він взагалі?
Досвід як європейських країн, так і Скандинавії це показово засвідчує за минулі роки.
Не має права нація називатися європейською і самостійною, якщо не прагне відстоювати свої законні права та навіть мізерні потреби.
І що є саме неймовірне – вже пізно робити навіть висновки. Наше мислення рабське і пофігістичне вже завтра приведе нас усіх до реального суспільного колапсу.
Не прийде нам на допомогу дядя Сем. Або цар Іван Грозний..
Суспільство розколене на маленькі політичні шматки, від яких ще відгризають собаки шмаття.
Нам скільки разів повторюють знаменну фраза скандального президента США - Біла Клінтона – «Боріться і поборете». Але й досі не допетраємо сенсу тим простим словам.