Часто в пам’яті спливає минуле. Пригадався сонячний день 9 травня 1995 року – 50-річний ювілей Перемоги.
   – Я зайшов у хату, поставив на стіл перед батьком та дядьком дві пляшки горілки й сказав: «З Днем Перемоги Вас. Ви б оце одягли піджаки з медалями та пішли на парад». «Та медалі віддали онукам», – дядько у відповідь. «І що це Ви, кров’ю зароблені медалі, віддали онукам! Це ж діти! Вони розгублять усі Ваші нагороди». Дядько на це тільки махнув рукою. Після першої пляшки батько сказав: «Щасливий ти, Васько. Тебе в перший рік війни поранило – і ти вже дома. А я мучився до кінця. Пригадую станцію Касторну. Наша батарея охороняла там залізничний вузол від бомбардувальників. Прилетіло їх десятків три. Як почали трощити нас. А мені якраз заміну прислали – дітей. Один  злякався, заплакав і став тікати. Я схопив його,  штовхнув назад і кричу: «Не бійтесь! Нас усіх колись уб’ють!».  На них я кричав, щоб не боялися, а сам же боявся. Обдурив я їх. Не всіх убило. Вони полягли, а я от живий. Мені таланило довго, а тоді раз як довбонуло осколком. Ти, братику, он подивись». «Та ти вже сто разів показував». «Ні-ні. Ти подивись. Ходив же я в лікарню, щоб призначили інвалідність, то знаєш, що сказав лікар? Йому років 30. Такий чистенький, ручки в нього, як у дівчини. То він мені і каже: «В документах написано: находился в госпитале на лечении. И больше там ничего не написано. А, может, ты гриппом болел. А шрам, может, от того, что пьяный шел и упал. А теперь требуешь инвалидность. Мы государственные деньги транжирить не будем».
   І так мені гірко стало. По-перше, від того, що на мій запит в архів, у Подольську, прийшла та ж відповідь: «Находился на лечении». І все. А, по-друге, гірко стало від слів лікаря. Хотів я йому розповісти, як кричав, помираючи, Петро Ігнатенко. Хотів розповісти про Камила Ташпулатова. Поранило його, а санітарів нема.  Зробив я йому перев’язку, несу на спині, кров мені за шию тече, а я  заспокоюю його. Кажу йому: «Ти, Камил, терпи. Скоро прийдемо. І ще я тобі скажу. Ти після війни не поспішай женитись, бо найкрасивіші дівчата у нас, на Сумщині. От приїдеш до мене в Дунаєцьку Слобідку, а там мої сусідки – Ніна та Люба. Ох і дівчата, скажу я тобі»… Але виявилось, що даремно я і розказував йому, і ніс, бо помер він одразу, як я, звалив його на спину…».
   Раптом дядько Василь ударив кулаком по столу й крикнув:
   – «А чого ти не плюнув тому лікарю в пику?! Чому ти не розказав йому, що такої хвороби, як грип, на фронті не буває? Чому ти йому не сказав, щоб він спробував нарубати сухих соснових гілок в урочищі Борок і в січні переночувати. У нього не будуть стріляти, воші жерти його не будуть… Чому ти не плюнув йому…
   Запала мовчанка…
   – Давай, братику, вип’ємо.
   – Наливай.
   Тоді вони й не здогадувались, що святкують Перемогу востаннє.
У батькову могилу ми поклали його душевні й фізичні рани, образи на невдячних нащадків, квіти та вічну скорботу. Сестра посадила на могилі барвінок, а я вилив пляшку горілки. Батько прийняв мій дарунок, а від нагород він давно вже відмовився, бо людську невдячність не переважить і сотня орденів.
   Сонце піднялось над деревами й освітило останнє пристанище батька. Сестра заплакала й сказала: «Треба змінити напис. Слід викарбувати: «Івану Степановичу від вдячних нащадків»:
– Ну що ти, сестричко. Головне не в цьому. Головне те, що люди знають, хто такий Іван Степанович, знають, що не кожному Бог дає такого батька.
   Сонце заховалось за хмару, заплакало небо, а на землі закінчувався перший день без батька…


Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.