-Чи не хочеш поїхати в карпати ? – спитала мене дружина. – На роботі є путівка, а ніхто не хоче її брати. Не  сезон.
   -Та спитаю в своїх начальників. Якщо відпустять, то може, й поїду. Це ж мої рідні місця. Два роки там  носив солдатські чоботи.
  Надвірна. Містечко розкинулось серед синіх гір. Велетенський ліс зачаровує миттєво. Багато моїх однополчан були закохані в гори. Як випадала нагода, то йшли туди. Спочатку ми, роззувшись, ішли через річку, дно якої вкривало каміння. Вода ніжно лоскотала ноги, неначе хотіла, щоб ми, закохавшись, назавжди залишились тут. Але ми поспішали швидко перейти на інший берег, щоб пірнути в лісову хащу.  Видершись на полонину, ми довго стояли зачаровані. Здавалось: простягни руку – й дістанеш небо.  У цьому раю не можуть бути нещасними. Зачаровані, ми стояли на полонині й пили повітря, а тоді не змовляючись, прикладали руки до рота й кричали:                  “Е-ге-ге-ге-е ! ” - Е-ге-ге-ге-е ! – відповідали гори.
   Хлопці розпалили багаття й почали пекти картоплю, а я непомітно заснув. Я й не знав, що в Карпатах не тільки вночі, а і вдень літають зіркові сни. Мені снилось, що я разом з птахами літаю у піднебессі, а люди прикладають долоні до обличчя, щоб краще роздивитись, хто це змагається з ластівками.
   А одного разу ми побачили людське житло. Кілька будинків здивовано роздивлялись нас, а червонобокі велетенські яблука запрошували в гості. Ми  залізлі на паркан і почали рвати плоди, а коли зістрибнули на змелю, то побачили перед собою господаря.
   -Запрошую вас у гості, - сказав він. –Таких груш ви не їли. Сідайте. На столі – молоко, хліб, груші, мед.
-Їжте на здоров’я. Мій син теж служить в армії. Може люди добрі його теж пригостять. А ви звідки ?
   - Я з Сумщини, а вони – з Харкова.
Спасибі вам дядьку, Петре, за щедрість. Для нас це так дивно. Наші командири говорять, щоб ми не спілкувались із місцевим населенням. Розказують, що колись, як зі сходу України присилали сюди вчителів, лікарів, то  місцеві жителі їх вбивали. Але коли я поспілкувався з цими людьми, то засумнівався. Мене дуже здивували ці люди. Вони ввічливі, чоловіки звертаються один до одного на “Ви”, вони всім селом ходять у церкву, я не чув брудної лайки. Не бачив дівчини з цигаркою...
   Дядько Петро, вислухавши мене, довго мовчав, а тоді сказав: “Хто робить неправедну справу, той завжди й бреше. Совіти зрозуміли: щоб підкорити народ, треба його розділити. Дуже зручно управляти народом, де люди ненавидять один одного. У Москві було створено партизанські загони, які зодягли в форму повстанців. Ці бузувіри й убивали лікарів, вчителів, а потім тіла перевозили до рідних додому, й казали: ”українські повстанці – бандити.”  Так і зіштовхували між собою українців.
   Чому повстанці так довго воювали проти совітів ? Бо народ їх підтримував, бо це захисники. Жителі сходу, які не бачили повстанців, судять про них зі слів енкаведістів, які тисячами відправляли в Сибір наших людей, тисячами розстрилювали. Захисників народу завжди оббріхували, обзиваючи бандитами. 
   Іван Гонта та Залізняк, запорізькі козаки, петлюрівці, воїни УПА – всіх їх називали бандитами. Батько Тарас  сказав:
“Брешеш, людоморе,”


За святую волю-правду
Розбійник не стане...”
Це ж якби воїни УПА прийшли зі зброєю в руках у Московську чи Рязанську області, тоді можна б і бандитами назвать. У 1950 році зігнали людей, щоб злякати нас, щоб ми стали свідками розстрілу воїна УПА. Якийсь майор зачитав вирок і віддав наказ: “Лейтенант Кравченко, выполняйте приказ !”
Повстанець підняв голову й каже: “Якщо ти Кравченко, значить колись був українцем. То ти,  земляче, так мене вбивай, щоб я не мучився, щоб тебе хазяї похвалили та медаль московську почепили. Слава Україні !”
У 1944 році чеченців, кримських татар, поволзьких німців виселили в Сибір та Північний Казахстан. Був указ 0044 від 22 червня 1944 про виселення всіх українців  у Сибір. Підписали цей указ Л.Берія та Г.Жуков. Чому ж не виселили ? Бо воїни УПА не дали. Дядько Петро надовго замовк. Тишу порушували лише яблука, що відривались від гілок, щоб відправитись у останній політ.
-Кілька років тому, -продовжив хазяїн, -приїхав один добродій із Запоріжжя та й став розшукувати родину Палійчуків. У 1933 році до двору Катерини та Василя Палійчуків зайшла жінка. Стала на коліна й плаче. Коли її посадили на лаву, то вона стала просити, щоб у неї забрали дитину, бо на сході України совіти голодом морять людей. Палійчуки й забрали цього хлопчика. Він допомагав пасти овець. А через рік прийшла мати й забрала дитину. Пройшло багато часу, а коли та жінка помирала, то дала наказ сину, щоб він поїхав у Надвірну й поклонився тим людям, що врятували йому життя. Але ті, хто врятував хлопчика, вже спочивали на кладовищі.
Показали тому добродію могили... Став він на коліна, довго молився, а тоді сказав: “Спасибі вам, тату й мамо...” Дядько Петро опустив голову й замовк, а після довгої мовчанки сказав: “Як поїдите додому, то виконайте моє прохання. Скажіть своїм землякам: “Я був у Карпатах. Там живуть люди. Так ви знайте: то – наші брати”.
Сутінки спустились на землю. Сині гори підступили ближче до саду. Падали яблука... А коли небо освітили зорі та місяць, то гори запишались ще більше, бо це ж вони тримають небо, щоб воно не впало на землю, яку ми зрошуємо не тільки водою та потом, а й кров'ю.
           *  *  *
А сьогодні мені знову приснились Карпати. Крізь сон я відчув, як холодна вода лоскоче мої ноги, вітерець ніжно  цілує обличчя, а квіти паморочать все тіло...
Проснувшись, я зрозумів, що не зможу не поїхати в гори.
Я не тільки сам поїду туди, але й буду радити іншим.
Я їм так і скажу: “Лікарі радять українцям лікувати в Карпатах нирки, печінку, шлунок, а я пораджу вам їхати туди, щоб лікуватись від рабства.  Ви пройдете стежками, напоєними кров’ю борців за волю, подихаєте повітрям свободи – і станете людьми. А може, й не станете”.

 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.