Осінній туманний ранок. Поспішаю до автобуса. Знайомий двірник-односелець наполегливо проганяє з асфальту осінь. Побачивши мене, він зрадів: «Привіт, Толяня! Оце всі прославляють Пушкіна, бо він оспівував осінь. Тільки я не люблю його. Він же був паном. Йому, виспавшись та наївшись, можна й писати, а попрацював би він двірником, тоді б про осінь не такої заспівав. Так що мучить мене й осінь, і Пушкін. Олександр Сергійович віршів багато написав про осінь, а мені тоді в школі учи. А двійок скільки я через нього отримав! І от іще що цікаво. Ці поети так і стараються, щоб вірш був довгий. Короткого ніхто не хоче писать. А дітям тоді – мучся. З усіх поетів тільки Гоголь має добре серце. Він написав «Мертві душі», а тоді пожалів дітей та й спалив другу книгу. Уже ж дітям легше. За це я хвалю його. Ну а Толстой…
   – Іване Петровичу! Вибачте, я поспішаю. Їду в село. Може, грибів нарву.
   – А-а-а! Їдь. Учора в село приїхав Вітя Саливоненко. Сорок днів, як поховали його діда. От він і приїхав. Там солідний такий. А як же! Поет! Толяня! Ти пригости мене цигарочкою».
   Через мить він з насолодою затягся, пустивши хмару диму, який заплутався в його бороді.
   Світлоголубий автобус швидко помчав мене в рідні краї, розсікаючи настояне осінніми травами та туманами повітря.
   Рідні місця… Ліс… Скільки років я тут пас корову! Всі пастухи були ровесниками. Виділявся лише дід Віті Саливоненка, якого в селі прозивали Торічеллєвою пустотою. До того часу, як його онука не вийшла заміж за хлопця, який працював у пункті прийому макулатури,  Іван Олексійович нічим не виділявся. Тепер же дідусеві майже щосуботи привозили книги. Він читав усе: неорганічна хімія, географія, Чарльз Діккенс, журнал «Садоводство».
   На пасовищі ми грались у хрещика або в кості, а, стомившись, ішли до дідуся, оточували його й питали: «що новенького вичитали, Іване Олексійовичу?».
   Дідусь загадково посміхався, ховав у торбу книги й казав: «Вичитав те, чого ви не знаєте. От скажіть мені, що важливіше для людини – Сонце чи Місяць?
   – Сонце! – хором відповідаємо.
   Дідусь якусь мить мовчав, а тоді скрикував: «Х-х-х-ха-ха-ха!» Іван Олексійович хапався за живіт, його очі наповнювались сльозами, а він сміявся й не міг зупинитись. Заспокоївшись, він діставав хустинку, витирав сльози й казав: «Ех ви! Торічеллєва пустота! Запам’ятайте: для людини корисніший Місяць. Сонце світить удень, коли й так видно, а місяць – вночі, коли темно. Не було б місяця, то ми б усі ходили б з гулями».
   Тепер настала черга сміятись нам. Пересміявшись, ми довго йому пояснювали будову Всесвіту, на піску малювали планети, але довести щось дідусеві було не можливо. Докази в нього були «залізні».
   – Земля не може бути круглою, бо ті люди, які живуть унизу Землі, ходили б униз головою. Я в Києві був, бачив негрів з Америки й питав у них про це, то вони сказали, що і в них люди не ходять униз головою. Ну, добре. Астрономію й географію ви не знаєте. Спитаю щось простіше. Корова їсть зелену траву, а от молоко в неї біле. Чому?
   – У корови в шлунку відбуваються процеси… Дідусь знову схопився за живіт і скрикнув: «Х-х-ха-ха-ха! Оце так сказонув!». Пересміявшись, він витер сльози й сказав: «Ех ви. Торічеллєва пустота! А особливо ганебно, що ти, Пеструхо, син зоотехніка. Запам’ятайте: молоко біле тому, що, якби воно було чорне чи зелене, то його б ніхто не пив. От ти, Славко, пив би чорне молоко? Ні. І я б не пив. Хіба, може, Петька Бодня пив би. Так він шо хоч буде пить. Дивлюсь оце на вас і думаю: нікуди ви не поступите, не вивчитесь ні на лікаря, ні на льотчика, ні на космонавта. І ніхто з вас на Сонце не полетить, бо вчитесь ви погано. Ми дружно засміялись.
  – Дідусю. Так на Сонці ж висока температура. Туди ж не можна долетіти.
   – Можна! – рішуче заперечив Іван Олексійович. – Якщо в голові є всі клепки, то можна. Треба ж летіти не вдень, як Сонце пече, а вночі, коли не так спекотно.
Вивчивши фізику й астрономію, дідусь приступив до вивчення літератури. Але тут його чекало розчарування. Він обурювався: що це за вчителі у вас? Чому вони вчать? От недавно прочитав казку Пушкіна про попа та Балду. Оцей гицель найнявся на роботу до священника. Плата за роботу – дозвіл дати три щиглі в лоб. Працював цей Балда три роки. Настав час розплати.
   Він ударив тричі священника – і той став інвалідом! Ну чи не дурень оцей Балда? Нормальна людина працює, щоб хату збудувати чи купити корову, а він – щоб на законних підставах можна було познущатись над старою людиною. А цей, як його? Ага. Згадав. Тургенєв. Цей описує, як топлять собак».
   Мої спогади перервав крик. Це перегукувались грибники. Я вже наповнив грибами всі торби й вирішив іти додому. Вийшовши на пагорб, я побачив багаття. Підійшов і впізнав однокласника.
   – Привіт, Толяня!
   – О! Вітьок! Здрастуй. Скільки ж це років ми не бачились? Чув про твої успіхи. Ти тепер відомий поет.
   – Та три книги є. Сідай до багаття, пом’янемо діда. Сьогодні сорок днів…
   – Царство небесне, вічний спокій Івану Олексійовичу. Я часто згадував його. Він для мене був загадкою. Може, ти допоможеш її розгадати. Іван Олексійович переніс багато горя: голод, розкуркулення, заслання в Сибір… Але він завжди був веселим. Чому? Віктор посміхнувся. Налив горілку. Ми випили. Після довгої мовчанки він сказав: «Розгадка дуже проста. Він був гордою людиною. Коли в селі розкуркулювали, то не всіх відправляли в Сибір. На відправку записали Давиденків та Мироненків, а наших хотіли лише розкуркулити. Але коли стали забирати добро, то дідусь засміявся й сказав: «Миколо! Петре! Ви все забрали, а про онучі забули. Побийтесь між собою. Переможець отримає онучі». Петро аж позеленів. Якийсь час він не міг сказати й слова, а тоді як закричить: «У Сибір!». Дідусь сміявся над ворогами. Горда людина на виборах не продасть свій голос за кілограм гречки, не вдарить жінку, не образить слабкого». Віктор побачив пташок, розламав кусень хліба й кинув на пеньок…
   – Нехай і вони пом’януть мого діда…
   Відомий факт: до полоненого козака під’хав польський король і сказав: «Щоб ти знав про благородство короля, то дозволяю тобі перед смертю сказати останнє бажання. Я його виконаю. Даю слово короля». Козак відповів: «Бажання є. Підійди ближче, щоб я зміг плюнути на тебе». От якби зараз у нас в Україні всі були такими гордими, то хіба б… Віктор схилив голову  й надовго замовк, а потім підняв голову й сказав: «А ти знаєш, що Шевченко одного разу розмовляв з царем? А знаєш, що сказав Тарас всесильному самодержцю? А знаєш, що кричали триста студентів, ідучи в бій під Крутами, своїм ворогам, яких було шість тисяч? Олекса Гірник спалив себе на Тарасовій горі в знак протесту проти тотальної русифікації в СРСР. Перед стратою воїн УПА отримав записку від матері. Там були слова: «Помри достойно, бо ти українець…». А сьогодні дехто називає цих синів України бандитами. Що їм відповісти? Їм уже відповів батько нації, Шевченко:
 

   А у нас… За кілограм гречки… Це свою ціну вони назвали…
Вогнище зовсім згасло. Запанувала мовчанка. Стемніло. У піднебессі запанували тиша, а в лісі вже починався концерт. Ніжна мелодія золотої осені спочатку ледь чутно забриніла в повітрі, а потім заволоділа довкіллям і впевнено почала крокувати лісовою хащею, щоб усі чули: це гордою ходою іде лісова царівна, її величність ОСІНЬ.


 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.