І НАСПРАВДІ...БАШМАКИ
Вже говорилося про те, що Павло Левченко на прізвисько Башмак дуже сердився-лютував, коли його  „ласкаво” називали-дражнили Башмак. Тоді він не одного підлітка нагороджував стусанами в сільському клубі або вивалявши у вуличній пилюці ображальника. Він навіть і уповноважених з району не пожалів, гнався за ними з сокирою аж до магазину, як ті насмілились звернутись до нього зі словами: „ Товариш Башмак! Пустіть нас переночувати!”
А районних перевіряючи направив до Павла сільський коваль-гуморист. Потім спостерігав з іншими насмішниками, коли Павло бісився – з сокирою за городянами  носився. А ще в пам’яті  старожилів збереглося таке.
Працював Павло у колгоспі вантажником – „таксистом”. Він одержував наряд щоденно: їздити в сусідне село Станову в комору і привозити на волах-биках звідти необхідні продукти, чи дерть на ферму, в основному  для свиней, чи олію колгоспникам чи ще щось. За  звичай, ”таксист” на биках  Цоб-Цабе, виїжджаючи в рейс Тучне-Станова, говорив своїй жінці Марусі: „ Оце їду в Станову, буду в обід”...і все. Треба сказати, щоПавло не був ледачкуватим. Ріс у багатодітній сім’ї (лише дітей було шестеро, і Павло – найстарший). Батько – Архип не повернувся з війни, матері доводилось самій ростити, годувати, виховувати чималеньку, як вона казала, ораву, зодягати..., взувати.
До речі, про останнє. Були такі періоди в житті малих Архипків (так звали їх односільчани), що зимою ні в чому було вийти дітям погуляти. Так вони – „раціоналізатори” і „винахідники”-знаходили батькові брезентові робочі рукавиці, взували в них босі ноги, підв’язували якоюсь мотузкою..і йшли на вулицю, на мороз  гратися-гуляти. Побігають, побігають у дворі, потопчуть сніг взувачкою з рукавиць, померзнуть добряче...і в хату – на піч. І так по черзі вискакували з куріня-хати.
Повиростала дітвора Архипа. Павло став колгоспником. Так ото, сказавши жінці останні слова „буду в обід”, Павло взяв свій чорний замусолений до блиску піджак, таку ж фуфайку, увіпхнув у широченну кишеню кисет з доморощеним самосадом-тютюном, цобкнувши, а на розі вулиці цабекнувшиі, цвьохнувши дубцем з молодої ліщини, виїхав на Васюкову гору і поскрипів немазаними колесами воза на шлях. Буркнувши „здрасьте” жінкам, котрі пасли череду корів біля Глибинного яру, Левченко почукикав  на Станову за дертю для свиноти. Дорогою смалив цигарку та роздивлявся гречане поле,на котрому трудилися бджоли.
...Зважив йому (Павлу) комірник декілька мішків ячмінної дерті-борошна, Башмак тим же шляхом повернувся додому. Мав звичку прив’язувати робочих волів біля двору Пашки Кацалушиної – Труби, а сам ішов пішки ще метрів зо двісті до своєї хати, розташованої  в кінці мікрорайону села з поетичною назвою „ Куток”.
Поки Павло сьорбав смачний борщ, жував гречану кашу та сьорбав гарячий липовий чай, бики, прив’язані аж біля Пашки Кацалушиної, встигали навалити кучугуру фекалій-млинців біля самої хвірточки-воріт. Надоїло Пашці прибирати рідкі й густі нечистоти, то вирішила, як плоклялася: „ Підожди, Архипок, я тобі поворожу-погадаю, щоб твої бики не обхезувались біля мого двору!” Познаходила на хатньому горищі діряво-порвані черевики, боти, чоботи, калоші, зв’язала їх до купи товстою конопляною мотузкою, підлізла під віз Павла і прив’язала до нього оберемок непотрібної взувачки.
„Хай поглузують з Башмака у Станові!”, – злорадно подумала Пашка  єхидно-тихо засміялася.
Приїхав Павло Башмак  у Станову в черговий раз, де по селу, щось собі мугикаючи під ніс, а станів ці сміються-глузують з тучанського перевізника, кажуть: „Павло! Чи ти башмаки везеш у Тростянець продавать?”
І такі репліки-запитання  йому задавали по всій Станові, коли Павло Левченко-Башмак їхав і до комори і додому, в Тучне. Гнів Павла словами не передати. Це треба було бачити його налиті кров’ю циганські очі,  чути його незенззурні слова-словечки-матюки, спостерігати як він нервово совається на возі. А второпати причину глузування своїх земляків-станівців ще не міг,поки не виїхав за село та не зупинився. Люті додалося ще, коли побачив під возом в’язанку порваних, старих башмаків та різного взуття.
Своє неприкрите зло вимішував на биках: „ Цоб, гади, цабе, паразити, їдьте швидше, суньтеся, воляки, бо мене дуже сердять станівці. А ще більше Пашка Кацалушина, бо це вона підколодна гадюка, і тільки вона змогла таке утворити”.
З цими лайливими словами зупинив Павло колгоспних биків, відрізав  складеним ножиком  купу лахміття-порваного взуття, зі злістю жбурнув його в придорожну канаву і без настрою поїхав додому. Так Пашка Труба відучила Павла Архипового прив’яззувати биків біля свого двору.