ПРО ЧОРНИЙ ХЛІБ
1947 – голодний рік. А річ піде про хліб. По спеціальному списку  видавали колгоспникам хліба  по двісті грамів „чорняшки”  на зароблені палички-трудодні. Це норма була для багатодітних сімей чи родину інваліда. Решті сільчанам  доводилося терпіти голод навіть без хліба, а найвідчайдушніші вирушали рано-вранці за дванадцять кілометрів в райцентр Тростянець, щоб до початку відкриття продовольчого магазину бути на місці, зайняти величезну чергу, вистояти-вимучитись не одну годину щоб купити одну-єдину хлібину.
Перед виходом по  хліб у місто жінки сяк-так споліскували, порепані від праці, ноги, і босоніж чимчикували на шлях, а далі через село Станову, до міської лавки-крамниці, котра розташовувалась біля цукрового заводу. Приходили до тієї крамниці і жителі навколишніх вулиць і сіл: Тучного, Овадівки, Станови, Білки, Смородини та інших.
Час дуже і дуже повільно просувався. Ті, хто зайняв довжелезну чергу, яка закінчувалася десь аж біля робочої їдальні цукрозаводу. Стояли і навіть лежали на зеленому коврику-спориші, строго слідкували, щоб не дай Боже ніхто не проліз без черги. Але без штовханини, гризні, злості не обходилось. Особливо городяни ремствували на сільчан, яких в черзі була більшість. І часто було чути висловлювання такого зразка: „ Оце ще не вистачає нам отих, що „не мий ноги”.
Від образ селяни трударі не знали куди себе діти, і  гірко думали: „А хто ж, як не сільчани, вас годує хлібом, а ви ще й бога гнівите і нас не поважаєте. Ганьба вам, ганьба! Ви ж не знаєте, що таке сівба і молотьба, немає у вас бога в душі. Прости їх, Боже! Прости! Втомлені ,з тяжкою образою на нерозумну частину городян, сільчани-тучани поверталися пізно ввечері, несучи в торбах-мішках своїм голодним і згорьованим дітям-святий і дуже важкий хліб.