ХОВАЙТЕСЯ, ДІВЧАТА
У  житті-бутті часто буває таке, що майже кожна людина щось-десь хитрить з вигодою для себе, когось хоче обдурити, перемудрувати. Так ото й Надька Жмурка – Дуньчина. Повиходять тучанські дівчата на шлях, котрий веде на Лебедин і Тростянець, стоять, вичікують транспорт: машину якусь чи трактор, чи навіть воза, мотоцикла, щоб добратися до райцентру.
Надька-круглолиця, повногруда огрядна молода ще дівчина, трохи заїкаста, трохи картаво-шепелява, погано вимовляє деякі букви-серйозно каже подругам-товаришкам односільчанкам:
– Ви, тівцята, поховайтеця у кусцях, у кукулузі, а я спиню якусь масину, а то софел, як попацить со нас великий гулт, то й не спинить масини – плоїде мимо.
Дівчата сприйняли жмурчині слова теж серйозно: сховались у кукурудзі, попригинались, щоб їх не видно було зі шляху, і спостерігають уважно за Надькою, коли вона зупинить необхідний усім автомотогужотракторотранспорт.
Коли це ось через декілька хвилин, як Надька Жмурка підняла дуже високо свою лопату-ручище, бо фізично вона була дуже здорова, і якийсь „далекобійник” нарешті зупинив гуркотливу машину. Крекчучи, влізла Надька в кабіну, махнула шоферу, мовляв, їдь прямо, а іншим рухом тієї ж руки кивнула дівчатам, ніби проказавши: ”Пока!”, показала свої щербаті зуби і помчала на Тростянець. Тут як повискакували з кущів  дівчата та з прокльонами на адресу прищуватої Жмурки:
– От зараза-гадина, та ми ж здогадувались, що вона нас обдурить, показали свої кулаки-кувалди, але від того Дусці ні холодно-ні жарко – вона вдало поїхала у своїх справах, а землячки стояли у схованці біля кущів.