-
Проєкт Незламні Бібліотеки
20.11.24 13:54 -
Хроника 2024
18.11.24 13:09 -
ЗВ’ЯЗОК ЄДНАЄ НАС УСІХ
15.11.24 16:17 -
ЛІНОРИТИ ТВОРЧОЇ ДОЛІ МИКОЛИ БОНДАРЕНКА
15.11.24 15:32 -
ВІТАЄМО З ЮВІЛЕЄМ!
14.11.24 13:56 -
ОБЕРЕГИ ПРЕДКІВ
13.11.24 15:30 -
ДРУЗІ НАС НЕ ЗАБУВАЮТЬ!
12.11.24 17:38 -
ЖОВТНЕВИЙ ВЕРНІСАЖ
12.11.24 17:32
- 1 из 831
- ››
"Войовничі сірі ворони" - автор статті Олексій Щербань - вчитель Шевченківського НВК, Глухівського району, Сумської області, Україна.
Сумщина творческая. Культура и искусство
Щерьань Олексій Іванович - вчитель Шевченківського НВК, Глухівського району, Сумської обл., Україна.
Войовничі сірі ворони
Декілька років тому мені довелося спостерігати за тим, як в районі с. Шевченкове, Глухівського району з’явилась невелика зграя сірих ворон. Тоді мені подумалося: «Місцева фауна збагатилась ще на один вид». Але минув час і їхня чисельність набагато збільшилась. І от поступово постало само собою питання про можливість обмеження їхньої чисельності на певній території. Як всім відомо, все в природі повинно бути в межах якоїсь норми.
Наведу один приклад знайомства з цими розумними, але в той же час дуже нахабними птахами.
Так от 11 жовтня 2013 р., після обіду, я повертався на велосипеді з Шевченківського НВК, де працюю вчителем, додому до Глухова. Доїхав до траси Київ – Москва, пересік її і по розбитому прямому шляху рушив далі у напрямку міста. Проїхав метрів чотириста та зупинився, побачивши обабіч дороги декілька кущів терну. Під ласкавим осіннім сонячним промінням на гілках виблискували стиглі темно – сині ягоди. Так і захотілося скуштувати ці дари матінки – природи. Зосередившись на тому, щоб не поранити руки, зірвав декілька ягід і раптом помітив, як над моєю головою почали кружляти, голосно каркаючи, кілька ворон. Що їм потрібно від мене? Нікого не займаю, роблю своє діло, а їм щось ще й не подобається. Свиснув та крикнув з метою відігнати надоїдливих птахів, але вони підняли ще більший галас. Аж раптом, звідки не візьмись, налетіла їх ціла «хмара». Зваживши на те що я один, а їх така сила, вирішив не випробовувати долю, тому й поліз, зігнувшись, через кущі рятуватися від такого нашестя в посадку, яка простягнулася вздовж дороги. Причаївся, і десь через хвилину навкруги стало не звично тихо. Обережно виглянув із – за дерев, все чисто, як наче нікого кругом до цього й не було. Оговтавшись, продовжив знову рвати ягоди, весь час поглядаючи навколо, чи бува не повернуться войовничо налаштовані сірі ворони? Але минав час, а їх все не було. Поклав до сумки пакет з ягодами терну і рушив далі. Проїхавши з пів - кілометра побачив своїх недавніх «знайомих» біля придорожньої калюжі. Мене охопила цікавість, а що як стати неподалік цієї дощової «водойми» і подивитися на те, чи прилетить цього разу нападати вороняча зграя? Якщо так, то можна швидко заховатися, бо поряд знаходиться багато кущів та дерев. Але все виявилося марним, не дочекавшись підмоги, ті ворони, що були біля калюжі просто полетіли собі геть.
Всю дорогу додому мене не полишала думка про те, чи й справді ворони можуть напасти на людину? Ніколи над цим питанням не замислювався, а от тепер настав час. Приблизно через годину, проїджаючи по вулиці Спаській, під’їхав до свого знайомого, який знається на поведінці звірів та птахів, до якого звернувся з цим питанням? Він підтвердив, що читав та чув від інших людей, що ці птахи нападають на людей, але сам цього не бачив. А те, що сам бачив на власні очі, розповів мені: «Пам’ятаю, як кібець зненацька спікірував з височини на двох ворон і вбив одну з них, а та, що залишилася живою здійняла галас на який злетілися інші сородичі, які розпочали всіма силами атакувати хижака. Від неминучої розправи кібця врятувала лише його винахідливість. Каменем полетівши до землі, він встиг заховатися між гаражем та сараєм і сидів там бідолашний до тих пір, доки ворони не залишили небезпечну для нього зону.
Інший знайомий глухівчанин розповів мені те, що йому особисто довелося відбиватися від знахабнілих та нахабних ворон, при цьому він змушений був, захищаючись, вбити кулаками дві з них.
Їдучі на дачу, в поле чи просто відпочиваючи на відкритій місцевості за містом, не виключена можливість того, що кожен з нас може потрапити під пильне око войовничих сірих ворон.
PS. Щоб відповісти на питання: чому все ж таки сірі ворони нападають на людей, я звернувся по допомогу і до інтернету.
Гортаючи сторінки відповідних сайтів нарешті знайшов один із можливих варіантів відповіді на це хвилююче запитання. Так, наприклад, на форумі «Разговор о птицах» (http://www.mybirds.ru) можемо прочитати наступне: «Любой черный предмет: сумку, бейсболку, шарфик, пакет и т.д. они считают похищенным младенцем и самоотверженно за него сражаются…», якщо це й насправді так, то тепер мені стає тепер зрозумілою поведінка тих сірих ворон, які так настирливо намагалися мене атакувати. В мої руках, коли я рвав ягоди терну, тоді дійсно був пакет. А щоб уявити, які могли бути з цього «непорозуміння» наслідки, то читаємо на сайті http://ru.wikipedia.org наступне: «Во время атаки стараются подлетать сзади, клевать в голову или глаза».
Тому найкращий варіант, в тій ситуації, був просто, як можна скоріше зникнути з їхніх очей.
Олексій Щербань – вчитель Шевченківського НВК,
Глухівського району, Сумської обл.,Україна.
Наведу один приклад знайомства з цими розумними, але в той же час дуже нахабними птахами.
Так от 11 жовтня 2013 р., після обіду, я повертався на велосипеді з Шевченківського НВК, де працюю вчителем, додому до Глухова. Доїхав до траси Київ – Москва, пересік її і по розбитому прямому шляху рушив далі у напрямку міста. Проїхав метрів чотириста та зупинився, побачивши обабіч дороги декілька кущів терну. Під ласкавим осіннім сонячним промінням на гілках виблискували стиглі темно – сині ягоди. Так і захотілося скуштувати ці дари матінки – природи. Зосередившись на тому, щоб не поранити руки, зірвав декілька ягід і раптом помітив, як над моєю головою почали кружляти, голосно каркаючи, кілька ворон. Що їм потрібно від мене? Нікого не займаю, роблю своє діло, а їм щось ще й не подобається. Свиснув та крикнув з метою відігнати надоїдливих птахів, але вони підняли ще більший галас. Аж раптом, звідки не візьмись, налетіла їх ціла «хмара». Зваживши на те що я один, а їх така сила, вирішив не випробовувати долю, тому й поліз, зігнувшись, через кущі рятуватися від такого нашестя в посадку, яка простягнулася вздовж дороги. Причаївся, і десь через хвилину навкруги стало не звично тихо. Обережно виглянув із – за дерев, все чисто, як наче нікого кругом до цього й не було. Оговтавшись, продовжив знову рвати ягоди, весь час поглядаючи навколо, чи бува не повернуться войовничо налаштовані сірі ворони? Але минав час, а їх все не було. Поклав до сумки пакет з ягодами терну і рушив далі. Проїхавши з пів - кілометра побачив своїх недавніх «знайомих» біля придорожньої калюжі. Мене охопила цікавість, а що як стати неподалік цієї дощової «водойми» і подивитися на те, чи прилетить цього разу нападати вороняча зграя? Якщо так, то можна швидко заховатися, бо поряд знаходиться багато кущів та дерев. Але все виявилося марним, не дочекавшись підмоги, ті ворони, що були біля калюжі просто полетіли собі геть.
Всю дорогу додому мене не полишала думка про те, чи й справді ворони можуть напасти на людину? Ніколи над цим питанням не замислювався, а от тепер настав час. Приблизно через годину, проїджаючи по вулиці Спаській, під’їхав до свого знайомого, який знається на поведінці звірів та птахів, до якого звернувся з цим питанням? Він підтвердив, що читав та чув від інших людей, що ці птахи нападають на людей, але сам цього не бачив. А те, що сам бачив на власні очі, розповів мені: «Пам’ятаю, як кібець зненацька спікірував з височини на двох ворон і вбив одну з них, а та, що залишилася живою здійняла галас на який злетілися інші сородичі, які розпочали всіма силами атакувати хижака. Від неминучої розправи кібця врятувала лише його винахідливість. Каменем полетівши до землі, він встиг заховатися між гаражем та сараєм і сидів там бідолашний до тих пір, доки ворони не залишили небезпечну для нього зону.
Інший знайомий глухівчанин розповів мені те, що йому особисто довелося відбиватися від знахабнілих та нахабних ворон, при цьому він змушений був, захищаючись, вбити кулаками дві з них.
Їдучі на дачу, в поле чи просто відпочиваючи на відкритій місцевості за містом, не виключена можливість того, що кожен з нас може потрапити під пильне око войовничих сірих ворон.
PS. Щоб відповісти на питання: чому все ж таки сірі ворони нападають на людей, я звернувся по допомогу і до інтернету.
Гортаючи сторінки відповідних сайтів нарешті знайшов один із можливих варіантів відповіді на це хвилююче запитання. Так, наприклад, на форумі «Разговор о птицах» (http://www.mybirds.ru) можемо прочитати наступне: «Любой черный предмет: сумку, бейсболку, шарфик, пакет и т.д. они считают похищенным младенцем и самоотверженно за него сражаются…», якщо це й насправді так, то тепер мені стає тепер зрозумілою поведінка тих сірих ворон, які так настирливо намагалися мене атакувати. В мої руках, коли я рвав ягоди терну, тоді дійсно був пакет. А щоб уявити, які могли бути з цього «непорозуміння» наслідки, то читаємо на сайті http://ru.wikipedia.org наступне: «Во время атаки стараются подлетать сзади, клевать в голову или глаза».
Тому найкращий варіант, в тій ситуації, був просто, як можна скоріше зникнути з їхніх очей.
Олексій Щербань – вчитель Шевченківського НВК,
Глухівського району, Сумської обл.,Україна.
|
Комментариев
0
|
||
|
Просмотров
2485
|
||
Материалы по теме
- 1 из 3
- ››
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.