У Сутиски увірвалась осінь, і ті, хто переселився до міста, приїхали в рідне село, щоб зібрати данину – гриби, ягоди, яблука, груші. Іду рідною вулицею, якою півстоліття тому біг, підстрибуючи, до школи. Рідне дворище. На місці, де колись стояла хата, росте бузина, а під нею – кудлатий пес. Він, мабуть, відчуває тепло, яке залишилось від людей, що колись тут жили.
   Вузька стежка веде мене між бур’янами до могили батьків. Кладу квіти матері, а батьку ставлю наркомівські двісті грамів горілки та хліб.
У пам’яті спливла барвиста осінь з далекого дитинства. Батько розбудив мене рано, промовляючи слова, які мене ображали: „Як спали? Чи сухі встали? Вставай, синоню. Ідемо в гості до дядька Василя”.
   –Та що це ти придумав? – озвалась мати. – До Слобідки чотири кілометри...
   –Хай привчається. Для козака це не відстань. Міцні ноги – це найголовніше і на війні, і в роботі, і в коханні. Якби я мав слабкі ноги, то не ходив би до тебе на побачення в сусіднє село. А так ти маєш щастя, тобто мене, найкрасивішого чоловіка в селі. Мати засміялась, узяла відро й пішла доїти корову. Без материного сміху хата стала порожньою, і ми попрямували в двір. Ранкове повітря прогнало мій сон, і ми пішли до лісу, який уже почав роздягатись, готуючись до зими. Батько звернув зі стежки й почав дертись угору, хапаючись за молоді дерева. Між двома пагорбами ми побачили провалля, із стін якого було видно коріння дерев. Батько зупинився біля ями, вкритої листям, сів на пеньок, запалив цигарку...
   Ніщо не порушувало тишу.
   –Це святе місце, синку. Тут була землянка, в якій переховувався твій дід. Батько не хотів записуватись у колгосп, не хотів будувати „новую жизнь”. Приїхав із города уповноважений. Скликали збори. Всі виступають. Кричать. Особливо Петька Стегно. Кричить: „Колгосп – це коли не буде бідних і багатих, усі будуть рівні. Гуртом і батька легше бить – так вчить народна мудрість...”. А батько каже: „Це тобі легко говорити, бо що ти приведеш у колгоспний двір? Кота й собаку. Ти ледар. А я навіть у свято працюю...”.
   Батько не любив цих людей, бо вони церкву закрили, Бога відмінили, адже тепер релігія стала „опіумом для народу”. А молитись тепер треба було  на того, хто лежить у мавзолеї. Батько казав: „Власність робить людину гордою, власника поважають, і сам себе він поважає, бо не вкрав майно, не з неба воно впало, а заробив чесною працею. А тепер що? Візьми й віддай. Кому? ”. Керували там Кіка, Рябий та Стегно, яких односельці зневажали так, що мало хто знав їх прізвища, називали по-вуличному. Це вже потім Стегно став Петром Івановичем, а Кіка – Семеном Григоровичем. Довго батько опирався, а тоді... Серед ночі хтось постукав у двері. Відчинили. Зайшов Горкун Іван і каже: „Тікай, Степане Андріяновичу, з села. Завтра тебе в тюрму заберуть, а добро твоє – в колгосп”... Утік батько в ліс. Викопав оцю землянку. Та недовго ховався. Впіймали – і в Сибір. Мало батько лісу порубав на власній землі, хай іще в тайзі порубає. Я, синку, приходжу сюди, як на могилу, бо не знаю, де батька поховано. Адже „ворогам народу” могили не положено. Канава на двадцять чи тридцять чоловік! На більше не заслужив. Запанувала мовчанка. Зашуміли верхівки дерев. Скрикнув птах. Батько встав, і ми пішли.
   Коли дійшли до Ясенового, батько зупинився й показав: „Оце і є дідівська земля. А тут лежав камінь – межа із землею Івана Горкуна. В останнє ми тут посіяли гречку. Як вона цвіла! Наче хтось молоко розлив. А бджоли...”. Батько замовк і подивився в далину. Сходило сонце.  Повіяв вітерець.
   – А в голодовку, – продовжив батько, – тут дівчинка померла. Залізла непомітно в жито. І охоронців не злякалась, бо голод сильніший від страху. А об’їздчики були звірі: впіймають – засічуть канчуками. Найжорстокіший – Гнус Петька. На зборах усе було кричить: „Соціалістіческая собственность”, „народное добро”, „классовий враг”.  Це в них дитина – „классовий враг”. Наїлось дитя й померло. Воно мале було. Років вісім. Дівчинка не розуміла, що таке „соціалізм”, „классовий враг”. Вона їсти хотіла. Тоді ж закон був: „про п’ять колосків”. Якщо украв п’ять колосків – тюрма. А як помер оцей Гнус, то парторг над могилою виступав. Казав: „Вечная память... Народ будет помнить Романчука Петра Сергеевича, который до последней капли крови...”. Тьху! Ви своєю кров’ю можете розпоряджатись, як хочете, а чужу не чіпайте...”. Перед ними розкинулось болото. Комиш грізно зашумів, і мені здалось, що це біс розсердився, що ми зайшли в його володіння. Адже не даремно мені розказував однокласник Сашко, що біс гнався за ним... Я подивився на батька – і страх пройшов.
   За болотом – сіножаті, а за ними й село. У саду дядька Василя багато дерев, але гордість – груша. Батько взяв палицю й кинув – плід упав. Я підняв і вкусив грушу – у роті розлився мед. А хто це мої груші краде? – почувся голос дядька Василя.
   –О! Братик!
Вони обнялись. Дружина дядька розцілувала мене й сказала: „Викапаний татусь. Мабуть, теж артист?”
–У нас у роду всі артисти. Ану, синоня, покажи себе. Заспівай нам. Або вірщ розкажи. Отой, що в клубі розказував. Тобі тоді цукерок дали. Може, й тепер дадуть.
   –Дамо. А як же. Он у нас пироги з цукерками, і з маком...
   –Не бійся,  – шепнув батько.
Коли я хвилювався на сцені, то дивився на стелю. Тоді не так страшно...
 

   Закінчивши, я полегшено зітхнув і подивися  на дядька Василя. По його обличчю текли сльози, а батько, обнявши його, казав: ”Ну-ну. Не треба, братику”. Після першого Грінчака дядько заговорив: „Гірко мені. За що мене так образили? Учора прийшов Ігнатенко Петро. Приніс пенсію й каже, що тепер я буду отримувати не 36 рублів, а 23, бо комісія перевела мене в нижчу категорію інвалідності”.
    –Та як же це так!? – кажу йому. – Це що ж виходить? Це ж виходить, що нога у мене відросла. Не буду я брати ці гроші. Так їм і передай. І від мого імені плюнь їм в обличчя. Я думаю так: якби члени комісії побули на фронті, переночували б хоч раз з мокрими ногами в лісі в кінці листопада, посиділи б голодні хоч один день, побачили б, як танк гусеницями розмазує тіло Коваленка Григорія по землі, то може тоді... Дядько швидко налив склянку горілки, випив і продовжив.
   –Іду я степом. Сонце пече. На небі ні хмаринки. І раптом – німецький  літак. Та низько так летить. Побачив мене і як чесоне із кулеметів. Я – тікати. А сил же нема. Біжу, а ноги не несуть. Піт очі заливає, в легені наче хто жару кинув... Біжу й кричу: „Господи! Врятуй мене! Врятуй, Господи!”. А льотчику цікаво. Він розвернувся... Це для нього полювання... А я біжу... Не добіг до верболозу метрів двадцять... Мене як наче косою хтось... Упав я... Свідомість втратив... Спасибі санітарам... Вчасно... Запала мовчанка. Тишу порушував лише годинник та спів п’яниць, які сповіщали всьому селу про те, як у негоду шумить камиш та гнуться дерева...
   Брати мовчки згадували кожен свою війну. Я теж задумався: чому це дорослі плачуть? Їх же й кіт не шкрябав, вони й не падали, а от плачуть...
На дворі почало темніти. Стали прощатись...
Повернувшись додому, ми поклали на стіл подарунки. Сестри почали смакувати...
   А я, зморений, швидко заснув, схвавши під подушку найцінніший подарунок дядька Василя, – зламаний будильник. Скільки часу спливло відтоді! Мені вже більше років, ніж прожив дядько Василь.
   І чим довше я живу, тим частіше я замислююсь над життям людей тієї страшної епохи, частіше згадую дядька, його будильник, навіть починаю думати, що, даруючи годинник, який зупинився, дядько хотів зупинити час на тому періоді, коли ще всі були живі – здорові, коли в наш край ще не прийшли розкуркулення, голод, війна, а щасливий дідусь Печений Степан Адріянович у полі оре свою землю, яку завжди називав матір’ю.


 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.