Знов рідне село розкрило для мене свої обійми. Коли ж ступив на знайому стежку, якою сорок років тому, підстрибуючи, бігав до школи, то душа заспівала, немов полетіла в осіннє небо наввипередки з птахами. Стежка привела мене на рідне дворище, яке вже зовсім заросло, а на місці, де колись стояла піч, лежав кудлатий пес із задумливими, майже людськими очима. Мабуть він відчував тепло, що лишилося від печі, де я морозними вечорами грівся, і старші сестри грали зі мною в дурня саморобними картами, а щоб я не плакав, навмисне програвали…
   Недалеко рипнула хвіртка, налякавши пташок, які пурхнули з горобини, що пишалася червоними гронами. До мене повільно йшов сусід, Семен Федорович. У пам’яті спливло дитинство. Пригадалася далека пізня осінь.Дерева вже роздяглися, щодня йшли дощі. Того дня ми разом пасли корів, розмовляли про життя. Раптом дядько Семен десь зник. Я озирнувся навколо, побачив його в сльозах. Обійшовши стадо, я підійшов до гурту жінок і сказав:
   – Тітко! Там ваш дядько стоїть за деревом і плаче
   – Господи! Він знов за своє!
    Вона, не минаючи калюж, побігла до нього й заголосила:
   – Братику мій рідний! Що ж це ти робиш? Навіщо рвеш душу і собі й  мені? Минуло стільки літ, а ти…
   – А-а-а! Бачиш, ти яка! – заволав Семен Федорович. – Ти вже й забула, який сьогодні день! Сьогодні ж день смерті батька. Коли він помирав на лісоповалі в тайзі, то я йому клятву дав, що вб’ю Карпа. Минуло п’ятнадцять літ, а цей гад повзає по землі. Ще йому й путівку дали недавно: їдь, мовляв, до моря, підправ здоров’я. Авжеж, заслужив! А ті сім’ї з села, що він відправив до Сибіру, там і полягли, не бачивши сонця. І не в могили ж, а в рови з водою. А наш батько…
   – Та хай того Карпа Бог карає, – тихо мовила тітка.
   – Ні! – ще голосніше закричав Семен Федорович. – Я! Я!Я!
   – Та мовчи! Що люди почують.
   Вона обняла його, заглянула в очі.
   – Візьми он яблучко. Пригадуєш, як на лісоповалі ти ділився зі мною мріями. Казав, що найбільше хочеш покуштувати яблук із нашого саду. Їж! Це ж не яблуко. Це маленьке сонце!..
Скільки ж це часу пройшло відтоді? Постарів дядько.
– Привіт городянам! – потиснувши мені руку, мовив Семен Федорович. – Яблучок приїхав нарвати? Пам’ятаю, як твій батько саджав ці дерева. Ти пишайся ним. Він совістю не торгував. Як нас розкуркулювали, то люди з хати все виносили й ділили. Я твоєму батькові й кажу: «Іване, може вже не побачимось. Візьми мою сорочку на згадку». Він обійняв мене й пішов. А тоді обернувся й щось сказав, та я не розчув, бо Карпо крикнув: «Рушай!».
   І повели нас тисячоверстною стежкою. А як повернулися додому, то жили попервах у землянці. І ніхто до нас не заходив, бо ж «вороги народу». А твій батько не боявся. Прийде було, сядемо з ним, закуримо, погомонимо, – і легше на душі стане.
   – А я от, Семене Федоровичу, хочу віддячити вам за те, що ви мене колись врятували. Пам’ятаєте, як з ополонки витягли? Я й пляшку привіз.
   Ми пішли в сад, оминули криницю, цямрини якої вже позеленіли, зазирнули  в середину. На воді плавали листочки, а дві жабки здивовано на нас дивились.
   Після першої чарки я став розпитувати про сільські новини.
   – Карпо помер тиждень тому, – сказав дядько. – Синок його кликав на похорон, та я не пішов. Хай його рідна комсомолія ховає. Він життя моє розтоптав. Скільки сімей із села розкуркулив! Коли мій батько на лісоповалі помирав, я йому клятву дав: як виживу – вб’ю Карпа.
   Якось поїхав я до міста і так швидко розпродався, що вирішив не чекати автобуса і дістався попуткою до свого повороту. Іду в село лісом – а назустріч Карпо. Мене наче хто під бока штовхнув. Серце закалатало, і блискавкою в голові думка: от і настав мій день, день розплати. Виконаю клятву, що дав батькові, повернуся до міста і разом з односельцями повернуся автобусом додому. Усі ж підтвердять, що я на базарі був. Підійшов я до Карпа, зустрілись наші погляди. Він злякався, силується щось сказати – і не може. Коли людей на погибель посилав, то героєм був, а як смерть зазирнула у вічі, то й затрусився. Я тобі, Толю, скажу так: чоловік проявляється не тільки в тому, як він живе, а ще більше, як помирає.  Я, синку, довго живу на землі, всякого надивився, то й скажу тобі, що достойно померти не кожен уміє. Так ото підходжу я до нього, а він і не тікає. Остовпів.
   І раптом за спиною чую голос: «Дідусю! Поглянь, що я тобі принесла!».
Я обернувся. Біля нас стояло синьооке золотокосе дівчатко у віночку з волошок – його онука. Вона простягала до нас долоньки з ягодами, на яких сиділа комашка-сонечко, й зацікавлено розглядала мене.
Запала мовчанка. Дитина відчула щось недобре й знітилась, потім заплакала. Тоді я підійшов до неї й сказав: «Маю для тебе подарунок».
Я дістав з кишені блискучу коробочку з-під ліків і мовив: «Раніше тут жив метелик, та я його випустив на волю. Нехай тепер у цьому будиночку замешкає твоє сонечко».
Віддавши подарунок, я пішов. Потім обернувся й сказав Карпові: «Господь тобі суддя!».
   Дядько замовк. Мовчав і я. Жовті листочки падали на стіл. Поміж дерев промайнула зграйка пташок і зникла.
   Зрештою дядько сказав:
   – Ти, Толю, як підеш на могилу батька, то передай йому подяку за все, а особливо за те слово, що він  сказав на прощання… Я не розчув того слова, бо Карпо кричав, а тут іще Васька та Митько, діляче наше добро, почали битися за кожуха… Та я здогадався, що він сказав… Те слово я пам’ятатиму все життя. Воно допомогло мені вижити, допомогло повернутися…Він сказав: «Не здавайся!». Ти оцю горілку, що ми не допили, постав біля хреста на батьковій мигилі і скажи, що скоро побачимось. Хай чекає… Тепер недовго…
   Раптом дядько різко підвівся, розкинув руки, підняв голову до неба й   заспівав:
 

   Він дивився в синє небо, сльози текли по неголеному обличчю й гарячими краплями падали на землю. А пісня, вирвавшись на волю, шугала між хмарами та птахами, а потім стала підійматися вище й вище, до самого неба, такого світлого та чистого, як життя без гріхів.


 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.